Спогади про роботу в обласній бібліотеці ім. Жовтневої революції

Дробишевська Євгенія Костянтинівна

У ДОУНБ працювала з 1957 по 1968 рік завідуючою
методично-бібліографічним відділом, а пізніше - заступником директора.

На роботу в Обласну бібліотеку я потрапила за призначенням після закінчення технікуму культпросвітроботи в 1946 році. Але через рік перейшла в нову Міську Публічну бібліотеку і майже 10 років пропрацювала там бібліографом і зав. пересувним фондом.

Завідуючою Міською Публічною бібліотекою була Софія Ісаківна Чуманова. Талант Софії Ісаківни був у тім, що вона вміла привернути увагу до бібліотеки і зробити її притягальною силою для цікавих людей, центром культурного життя міста.

До організації виставок, проведення літературних вечорів, конференцій залучалися кращі художники й архітектори міста, видні артисти, письменники, лікарі, партійні працівники. Мені доводилося шукати літературу для нових театральних постановок, лекцій, для рішення виробничих задач, для розв’язання якихось суперечок. І завжди я відчувала вдячність за знайдене.

Бібліотека почала проявляти творчість: виходити з книгою на виробництва, у гуртожитки.

До кінця 50-х років було 20 районних бібліотек для дорослих і 15 для дітей. Всі їхні невеличкі колективи були об’єднані в одному місцевому комітеті профспілки при міській бібліотеці.
5 років поспіль мене обирали головою місцевого комітету. МК згуртував ці колективи, проводячи сімейні вечори, культпоходи, зустрічаючись на семінарах з підвищення кваліфікації.
Більш цікавої роботи я собі не уявляла. І саме в цей час мене викликали в Обласне Управління культури і запропонували перейти в Обласну бібліотеку, очолити методичну роботу. Агітувала мене Ганна Теодорівна Вибодовська:

- Для Вас це перспективно. Колектив бібліотеки Вас знає і вірить у Вас. А мені вже соромно з’являтися в Міністерстві культури, мені показують порожні папки, бібліотека нічого не видає. Область не одержує ніяких методичних матеріалів. А у Вас є досвід, енергія, знання.
Не погодилася я того разу, переконала Ганну Теодорівну в тім, що бібліографія - моє покликання, моя улюблена робота, що і користі я принесу тут набагато більше. Коли ж мені знову повторили пропозицію - я погодилася. Це було в квітні 1957 року.

До цього часу я пройшла всі ділянки бібліотечної роботи, і жодна з них не була мені страшна чи не під силу. Закінчила заочно Харківський бібліотечний інститут. Але відповідати за стан бібліотечної роботи своєї області після Туманової – цього мені й у голову не приходило. Боязкою ученицею здавалася я сама собі в порівнянні зі світилом бібліотечної справи.

50-і роки дали чимало молодих фахівців бібліотечної справи. Якщо колись у бібліотеках працювала переважна більшість бабусь, то тепер Харківський, Московський і Ленінградський інститути випустили багато молодих бібліотекарів зовсім нового складу – пропагандистів книги, що володіють різноманітними методами роботи з книгою і читачем.

Міністерство культури вже мало можливість замінити старі кадри випускниками спеціальних вузів. Вийшли нові посадові інструкції, що визначали права на посаді.

Дніпропетровська обласна бібліотека теж обновила свої кадри. Замінили завідувачку абонементом, завідувачку читальним залом, книгосховищем, відділом комплектування та опрацювання документів, які не мали спеціальної вищої освіти.

По різному склалася трудова доля кожної з випускниць. Ірина Нікуліна-Котова замінила дуже досвідчену завідувачку абонементом – Любов Федорівну Чабанову, дійсного психолога і друга читачів, яка вивчала і знала їхні інтереси і смаки не тільки літературні, але і сугубо особисті. У абонемента було багато друзів і помічників. Котова одержала гарну спадщину. Але Чабанова була більш досвідченою, дуже ініціативною, звикла до повної волі і не могла підкорятися Котовій. Вона перейшла на іншу роботу в іншу бібліотеку.

Алешковську і Рєзіну цілком улаштовувало те, що Олександра Іванівна Панькова, відданий своїй справі бібліотекар, боячись, щоб справа не постраждала, прийнявши тільки МБА, продовжувала вести і масову роботу читального залу, розміщення книг книгосховища, і ремонт книг, і облік. Алешковська і Рєзіна захоплювалися книжковими виставками, які вміла організувати Олександра Іванівна, такими вони були актуальними, привабливими, і багато ілюстрованими. Вони душі не чули в Олександрі Іванівні. Покладалися на неї цілком і вчилися у неї.

Трохи інакше склалося у відділі опрацювання. Марія Францівна Крюкова, найстарша з колишніх завідувачів, готуючись іти на пенсію, передала свої знання Таїсії Шевченко.

У такій обстановці, у квітні 1957 року, я приступила до роботи в Обласній бібліотеці.

З шаленою ретельністю взялася я за справу. Як справжній бібліограф я почала з пошуків літератури з методичної роботи Обласної бібліотеки.

Я розподілила її за окремими формами методичної роботи: про проведення семінарів, про оформлення методичних кабінетів, про методи вивчення й узагальнення передового досвіду.Я переглянула спеціальні журнали “Бібліотекар” і “Соц. Культура”, міжвідомчі збірники праць з бібліотечної роботи, окремі брошури.
Стан бібліотечної роботи хвилював методистів країни. Пропонувалося багато форм і навіть напрямків. Деякі фахівці ратували за об’єднання бібліографічного і методичного відділів – у цьому було багато розумного: методист повинен знати і форми роботи, і літературу, так само, як і бібліограф зобов’язаний не тільки вказувати літературу, але і знати форми роботи з нею. Вузька ж спеціалізація, що склалася в результаті відриву методистів від бібліографів, не давала потрібних результатів. Багато статей було присвячено бригадному методу допомоги відстаючим бібліотекам.

Я виписувала на картки відомості про цікавий досвід роботи, брала на облік методичні розробки з організації читацьких конференцій, літературних вечорів, книжкових виставок.

Я підготувала план поліпшення методичного керівництва бібліотеками області. Директор бібліотеки Олексій Георгійович Чекушин не тільки затвердив його, але й зробив усе для його здійснення.

Період знайомства, аналізу, підготовки закінчився. Я була готова до виїздів на місця.
Перший мій виїзд як завідувачки методичним відділом збігся з виїздом начальника Обласного управління культури Ромашка.

За тиждень ми об’їздили чотири райони і місто. Це був ознайомлювальний виїзд.
Наступного дня я сіла за доповідну. Цифри не заслоняли головного, а найразючіші урізалися в пам’ять самі собою. Відзначаючи те позитивне, що зроблено бібліотеками, і тим самим озброюючи їх передовим досвідом, я в той же час розкрила причини відставання деяких бібліотек і дала пропозицію щодо їх усунення.

За цією доповідною Управління видало наказ, який допоміг у поліпшенні роботи бібліотек області.
Наша область почала вигідно виділятися серед інших цікавими виданнями, узагальненням досвіду роботи, такими нововведеннями, як бригадний метод, об’єднаний методико-бібліографічний відділ та ін.

Знаходячись, як і колись, в одній кімнаті, тепер методичний і бібліографічний відділи були об’єднані й адміністративно. Сили збільшилися, я змогла впливати і на бібліографічну роботу.
Чекушин Олексій Георгійович до роботи ставився серйозно. І якщо не знав тонкостей бібліотечних процесів, то загальний напрямок знав відмінно, і головне, умів відстоювати авторитет і потреби Обласної бібліотеки і в Обкомі партії, і в Облвиконкомі, і в Міністерстві культури.

Як не важко було в місті з приміщеннями, але для Обласної бібліотеки виділили триповерхове приміщення з підвалами, які можна було використовувати як книгосховище.

У структурі бібліотеки відбулися зміни. Як людина військова, Чекушин визнавав вертикальну структуру підпорядкування кращою для керування. З багатьох кабінетів, секторів, залів було створено три великих відділи: комплектування й опрацювання літератури, обслуговування читачів і методико-бібліографічний. До цього часу бібліотека вже гарно обладнала методичний кабінет стендами, схемами, зразками, представила передовий досвід і методичну літературу.

Бібліотеку почали помічати, запрошувати на науково-теоретичні конференції в Москву, Харків, Київ, включати до складу бригад Обкому партії, Міністерства культури.

Обласні бібліотеки чекали чогось нового в організації методичної роботи. І мене вразила та тиша й увага, з якими зустріли мене на першій науково-методичній конференції випускників Харківського інституту, де я виступила з повідомленням “Про деякі ефективні форми методичної допомоги сільським бібліотекам”.

Із залу посипалися на мене питання в усній і письмовій формі. До мене підходили в перервах з надією довідатися про найбільш животрепетне, про все те, чим хворіла і я сама.

У цей же час в обласних бібліотеках йшла підготовка до Всесоюзної наради з краєзнавчої роботи.
Мене викликали в Київ. Обговорювалася доповідь Республіканської бібліотеки на Всесоюзній нараді в Москві. Мені доручили редагувати розділ координації краєзнавчої роботи.

Наша область була провідною в цих питаннях. Краєзнавство ми піднімали спільно з бібліотеками державного університету, історико-краєзнавчого музею, з міською бібліотекою.

Всесоюзна нарада з краєзнавчої роботи проходила в Москві. Вона цілком підтвердила взятий нами напрямок у роботі. Не підміняти, не дублювати роботу найбільших бібліотек країни, а розробляти місцеву тематику і максимально використовувати видання республіканських і всесоюзних бібліотек у пропагандистській роботі.

Після опублікування Постанови ЦК КПРС “Про стан і заходи для поліпшення бібліотечної справи в країні”, обласним бібліотекам збільшили штати. З’явилися нові штатні одиниці: заступник директора з наукової роботи, бібліограф-краєзнавець, головний бібліотекар по координації, нові методисти-бібліографи, що працюють на область. Прийшли досвідчені, бажаючі працювати кадри: Красникова, Кузнєцова, Канделло, Іванова, Бельзер.

Діло йшло на лад. Ми могли собі дозволити спеціалізацію працівників: із суспільно-політичних питань, атеїзму, техніки, сільського господарства, художньої літератури і мистецтва. За кожним була закріплена також група районів для надання методичної допомоги. І коли приїхав Іван Васильович Шажко, представник Міністерства культури, з перевіркою роботи, він наприкінці з посмішкою сказав: „ Якби у нас в Україні були скрізь такі красиві методисти і такі гарні справи, нам би нічого було робити”.

Після перевірки нашу роботу визнали кращої в республіці. Вирішили на базі нашої бібліотеки провести республіканську нараду завідувачів методичними відділами обласних бібліотек.

А мене після цієї перевірки послали в Литву на Всесоюзну нараду завідуючих науково-методичних відділів республіканських бібліотек (грудень 1961р.) повчитися, як проводити такі семінари і ознайомитися з передовим досвідом бібліотек країни.

Попередній план підготовки і проведення семінару-наради ми заздалегідь одержали з Києва. Нам відводився час для виїзду в показовий район, а також для доповіді.

Гостей чекали не тільки з України, але й з Білорусії і Молдавії.

А чи ж гарна наша бібліотека? Як оформлена? Де і як розмістити людей? Чим виїхати в район? Чим зайняти людей вечорами?..

Весь колектив, усі методисти і бібліографи були мобілізовані на те, щоб застосувати досвід литовців у місцевих умовах.

Для виїзду був обраний Верхньодніпровський район. Туди мене послали на “дипломатичні переговори”.

З першим секретарем райкому партії в мене давно були дружні відносини з відтінком взаємної симпатії.

Єгор Якимович Бодун був на рідкість неординарною особистістю. Говорили, що його незвичайна чарівність сполучалася з крутою і навіть твердою вдачею. Він був сучасником і вихованцем періоду вольових рішень. Але був справжнім покровителем культурно-просвітньої роботи.

Відправилася я в райком партії в піднесено-радісному настрої від однієї думки побачити Єгора Якимовича. Зустрів він мене як завжди радо, а довідавшись про мету приїзду, сказав:
- Зустрінемо ваших гостей на тім же рівні, на якому недавно зустрічали секретарів райкомів із НДР. Про це не турбуйся. А от чому ви навчите людей, що покажете? Це є?
- Є. Правда, не завадило б дещо обновити. Потрібен гарний оформлювач, - попросила я.
- Беріть у Будинку культури. Ну, шуруй! - подаючи руку, з благословляючою посмішкою сказав Єгор Якимович.

За бібліотеки району я була спокійна. Другий рік я курирувала їх. Те, що було на озброєнні масових бібліотек, – усе застосовувалося тут. І відкритий доступ, і керівництво читанням, і подвірні обходи з картотеками родин, і аналізи показників роботи, і пропаганда бібліотечно-бібліографічної грамотності серед читачів.

У штаті районної бібліотеки було лише п’ять чоловік. Але це був прекрасний колектив, об’єднаний загальною метою, який прагне домогтися цієї мети, ніколи не заспокоюється на досягнутому, і тому завжди рухається до кращого.
- А як у Львівській області? – ревниво запитували мене, знаючи, що я недавно була там.
- Багатша матеріальна база, у бібліотеках діафільми і набори грамплатівок.
- А робота в нас набагато гірша?
- Дещо краще, а дещо й гірше, - говорила я, і, використовуючи інтерес і природне марнославство працівників, розповідала, як добре поставлена робота саме тієї ділянки, яку б я хотіла підтягти в цій бібліотеці. І хоча вони розуміли мою хитрість, це завжди допомагало.

Я дуже любила сільських працівників культури. Важко їм було і з приміщеннями для бібліотек, і з грошима на покупку книг, і з устаткуванням. Часто вибивали вони все це в голови колгоспу або сільради, начебто особисто для себе. Неосяжно широкі задачі стояли перед ними, як пропагандистами різнобічних знань, як борцями ідеологічного фронту. Багато з них переборювали ці труднощі і перетворювали бібліотеки на справжні осередки культури на селі. Були і ледарі, і люди неорганізовані, у яких нічого не виходило – ні охоплення читачів, ні масової роботи, ні роботи на виробничих дільницях, ні навіть обліку роботи.

Але бібліотеки цього району не соромно було показати і таким бувалим китам, як методисти обласних бібліотек.

Перший республіканський семінар, що проходив не в Києві, а на базі обласної показової бібліотеки, був давно очікуваною і необхідною мірою. Пора було перейти від розмов, консультацій і накачування до показу живої справи, уже практично здійсненої.

Шажко вибрав Дніпропетровську область тому, що він побачив струнку систему методичного керівництва з використанням усіх форм і методів: координацію в діяльності бібліотек усіх систем і відомств, високий відсоток охоплення населення бібліотечною книгою, добре організований відкритий доступ до книжкових полиць.
Успіх семінару був очевидним.

Семінар закінчився тріумфом. Дякували Міністерству за вдало обрану базу, дякували хазяїнам за теплий прийом, багатий досвід і створення прекрасних умов для роботи і відпочинку.

Представниця Білоруської Республіканської бібліотеки, що брала участь у нараді, яка проходила в Литві, сказала багато гарних слів і про мене, і вручила мені від імені всіх колег такий великий букет троянд, що я відчула себе увінчаної лаврами.

Таке буває в житті тільки один раз.

Визнання колег по роботі, найсуворіших і найоб’єктивніших суддів і цінителів – найвища нагорода, яку може дати робота. І я одержала цю нагороду.

Це був підсумок. І я вирішила твердо зайнятися своєю улюбленою справою – бібліографією.

Наказ Облуправління культури від 08.04.57р. за №62 про переведення мене в Обласну бібліотеку був виконаний.

І наказом №155 від 01.12.62р. я була призначена на посаду головного бібліографа.
Мої прагнення цілком збігалися з вимогами часу. Я знала стан бібліографії.

У країні стало швидко розвиватися краєзнавство, йому приділялось першорядне значення. Багато писали, сперечалися, говорили про такі видання, як літописи літератури про область. І те, що їх ще не було, змушувало йти непроторованим шляхом. Це народжувало творчість.

Багато сил і натхнення віддала я щорічним літописам літератури про наш край і покажчику “Письменники області”.

Одними з перших обласних бібліотек ми проводили огляди літератури на телебаченні.

Так само як захоплювалась я красивими людьми, музикою і живописом я захоплювалась і своєю справою. Якщо шукала я відповідь на запит читача, у процесі пошуку мене захоплювала тема, я “занедужувала” пошуком і доки не була упевнена, що усе зробила, не була спокійна. Пошук для мене був таким же задоволенням, як рішення захоплюючої, головоломної задачі.

Чи доводилося складати бібліографічний посібник, знов-таки я віддавалась йому цілком, жила їм, поки не доводила до кінця.
Я безмежно любила бібліографію, вивчала літературу про неї і з задоволенням дізнавалася, що протягом століть їй віддавали свої сили неабиякі видатні люди.
Треба тільки вірно зрозуміти, кому і для чого потрібні ЕОМ, а кому картотеки, списки і покажчики.

Усі ці проблеми турбували мене.

Ми видали посібники на допомогу фахівцям, які вважалися основними для нашої бібліотеки.

Мріялися мені великі видання на гарному папері, ілюстровані, щоб містили кваліфіковано відібрану літературу. Щоб знайомство з такою бібліографією зробило за людину всю чорнову роботу і видало їй найбільш необхідне, коштовне і корисне.
Мене посилали в бібліотеку ім. Салтикова-Щедрина в Ленінград і в бібліотеки Києва для збору матеріалів для тому “Історія міст і сіл Дніпропетровської області”. Планів було багато. Планувалося спільне з музеєм видання “Дніпропетровщина в художній літературі”.

Наказом №125 від 10.11.65р. я була призначена заст. директора з наукової роботи. Посада заступника була номенклатурної і обов’язково затверджувалася Управлінням культури.
Я просила зробити деякі перестановки.
Мені важливо було зміцнити методичний відділ. Я просила замінити Малика Діною Ісаєвою, а в бібліографічний прийняти М. Іванову.
В Ісаєвій я бачила творчі сили, дисциплінованість і працьовитість, уміння аналізувати й організовувати. Тільки на неї я могла покластися повною мірою. Вона була чесною, порядною людиною. Ісаєва потрібна області, потрібна справі.

Як у кожної медалі є дві сторони, у кожному ціпку два кінці, так і в тім, що керівник виросте зі свого колективу, є дві різних якості. Позитивне в тім, що керівник прекрасно знає людей, їхні можливості, характери і навіть капризи кожного. Негативне в тім, що, звикнувши бачити і відчувати “свого” рівним собі, люди з меншою довірою і готовністю підкорятися ставляться до “свого”,ніж до чужого.

Перші ж мої кроки завідувачами відділами були зустрінуті не те щоб у “багнети”, але з великими сумнівами. Кожне починання подовгу обговорювалося. Бажаної оперативності у виконанні завдань не було й у спомині. Усе це потрібно було завойовувати і прищеплювати.

Для початку потрібна була адміністративна сила, якої ні в кого з нас не вистачало. Тому я зробила ставку на управління культури. Знаючи, що їх руки ніколи не доходили і не дійдуть до Обласної бібліотеки, я сама запрошувала в потрібних випадках інспектора по бібліотеках.

Поліпшення приносили і взаємоперевірки відділів. Важливо було, щоб один відділ знав, що робить інший, не тільки для контролю, але і для взаємозамінності, до якої поки не зовсім були готові.

Я уподібнилася диригенту. Розробляла анкети і графіки, тематику і терміни, плани та інструкції, направляючи сили колективу на виправлення недоліків у кожному відділі, точно знаючи, де, що і як звучить, а де фальшивить.
Заново створили методичну раду при директорові і цей інструмент теж давав потрібні звуки і мелодії.

Я обмірковувала, аналізувала, вивчала.

Словом, я ні про що більше не могла думати, як про роботу. Я взялася, виходить, повинна знати, як привести усі в дію, якими силами й у якій послідовності. І навіть не так важлива послідовність. Потрібно, щоб чітко, безвідмовно і чесно працювали усі ланки, усі ділянки – як взаємозалежні і взаємообумовлені.

І завести все, надати руху повинна я, тільки я. Хоч би надірвалася, хоч би навіть загинула.

Я б віднесла себе до того різновиду одержимих, котрих називають у психології епитимиками. Я відчувала ту діючу переконаність і пристрасність, що не вгасає, поки не досягнута мета.
Невідступно і впевнено йшли ми до мети.

Я строго регламентувала робочий день, не відкладала і не перекладала ні на кого жодної справи, яку повинна була зробити сама, і яку могли завалити інші.

Я встановлювала контакти, зав’язувала нові знайомства, що впливали на поліпшення справи і приносили авторитет бібліотеці.

Усе давалося легко. Мені везло. Я вважала себе везучої і щасливою. Щасливою мене робило усе – удача, чиясь привітна посмішка, нові видання. До негод і невдач я ставилась як до речей минучих, за якими обов’язково прийдуть ясні дні.

Незабаром прийшли перші успіхи. За нашими показниками була добротна робота. Відчуваючи наш контроль і допомогу, бібліотеки змагалися між собою, і не було тієї байдужості і невідання, які народжуються без аналізу і критики.

Почали регулярно проводитися науково-практичні конференції, засідання методичної Ради, зросли показники роботи як Обласної бібліотеки, так і бібліотек області. Активніше почали використовуватися ефективні форми масової роботи: усні журнали, перегляди книг, книжкові свята, клуб любителів книг, клуб краєзнавців.
Широкими стали зв’язки з громадськими організаціями – з обкомом партії, обкомом комсомолу, з товариством “Знання”. До активу бібліотеки залучаються вчені, інтелігенція міста.

Щорічно поліпшується організаційно-методична робота, налагоджена система навчання бібліотечних працівників.

Аналіз начебто таїв у собі чарівні сили, що приносили успіх. Статтю мою про соціологічні дослідження прийняли в збірник. Для пам’ятки про Обласну бібліотеку зробили обкладинку, прийняли ілюстрації. Виходить, буде надрукована. Про папір домовилися з друкарнею.

Доповідь про керівництво читанням пройшла у Києві успішно. Зоя Антонівна Печенежська назвала її в числі кращих, та й у журналі “Соціалістична культура” відзначили: займаються науково-дослідною роботою в Дніпропетровську і Хмельницькому. Розглядаючи науково-дослідну роботу Дніпропетровської і Хмельницької обласних бібліотек, варто віддати належне заступникам директорів. Вони вдумливо поставилися не тільки до вибору теми дослідження, але і зуміли по-науковому організувати дослідницьку роботу над актуальними темами, що випливають з життєвих потреб бібліотекарів-практиків.

Невирішених задач у цей період було багато. Йшла перебудова роботи обласних бібліотек, створювалися нові відділи. Обласні бібліотеки були переведені в категорію наукових по узагальненню і поширенню передового досвіду.

Потрібно було розробити посадові інструкції для кожного працівника і положення про усі відділи бібліотеки.
Як і завжди, я захопилась роботою. Щодня в мене мінявся аркушик з новими завданнями для себе і підлеглих. Із задоволенням викреслювала виконане і разом із завідувачами відділами ставила нові цілі.

Вважаю, важливим було в роботі бібліотек нашої області налагоджена система навчання бібліотечних працівників, університет культури для бібліотекарів, клуб краєзнавців, клуб любителів книг, обласне об’єднання бібліографів, такі видання, як щорічні літописи літератури, “письменники області”, “Пам’ятка Обласної бібліотеки”, проведення усних журналів, свят книг, зв’язок із громадськими організаціями, обкомом партії, проведення соціологічних досліджень, масові заходи щодо пропаганди книг, з товариством “Знання”, застосування телебачення в пропаганді книги, були регулярні огляди новинок, статті про роботу бібліотек у місцевих газетах.

Гордістю вважаю наші зв’язки з бібліотеками інших областей і Республік Литви, Естонії, Грузії, з Харківським інститутом культури, науковою бібліотекою ім. Короленка, із Запорожжям, Донецьком, із Клайпедою, з Міською бібліотекою в Празі, доктором Мамком, який в ЮНЕСКО очолював бібліотечну справу.

Певний внесок зроблено в том “Історія міст і сіл Дніпропетровської області” 26-томного видання.
Немає цікавіше роботи, ніж бібліотечна.

Назавжди залишаюся фанатом бібліографії і бібліотекознавства.

20 травня 1994 року