Спогади О.І.Макарової

Макарова Ольга Іллівна

народилася 1933 року в Одесі. 1956 року закінчила Ленінградський бібліотечний інститут ім. Н.Крупської. Була направлена на роботу до Рівного, де працювала бібліотекарем, а згодом завідуючою ЦМБ. У 70-х роках переїхала до Дніпропетровська, працювала в бібліотеці БК Ілліча, очолювала міську організацію книголюбів. З 1981 року працювала в ДОУНБ завідуючою відділом читальних залів.

Друзья мои! Я на чужбине,
И вот что я хочу сказать:
Я помню многое доныне,
Прошу посланье прочитать.

Бажання працювати в бібліотеці прийшло до мене ще в ранній юності. Це шляхетне поприще приваблювало мене не тільки можливістю бути ближче до загадкового світу книг, але й особою його таємничістю.

У тиші читальних залів я осягала сенс життя, його радості й печалі. Тоді я ще не знала, яка нелегка бібліотечна робота. Багаторічний досвід роботи і життя, звичайно, прояснив це для мене, але не розчарував.

На цій ниві я після закінчення інституту пропрацювала майже 40 років. Духовне багатство, придбане в процесі роботи з літературою і людьми з багатим досвідом і професійними знаннями харчує мене і донині.

Хтось з великих сказав: „ Мудрий не той хто багато знає, а той, чиї знання можуть бути корисними”.

Узялася за перо я для того, щоб згадати минулі дні і те, що либонь знадобиться нашій новій зміні – молодим фахівцям.

Я почала працювати в Дніпропетровській обласній науковій бібліотеці ім. Жовтневої революції як завідувачку читальними залами в 1981 році. Це був складний, але цікавий час. У той період дирекція поставила переді мною задачу значно підтягти роботу відділу. А це означало, що колектив відділу повинен був поліпшити якість обслуговування різних категорій читачів, включаючи і науковців міста й області. Потрібно було оперативно активізувати усну і наочну пропаганду книги, залучити актив читачів до участі в масовій роботі. Задача полягала в тому, щоб ширше інформувати громадськість про діяльність бібліотеки щодо пропаганди книжкових фондів різних галузей знань. У нашому арсеналі були різноманітні, перевірені практикою форми і методи масової пропаганди книги: читацькі конференції, видання книг, обговорення новинок літератури, бібліографічні огляди, але це лише частина використовуваних нами форм.

Над рішенням цих важливих та інших повсякденних задач, що часом вимагають миттєвого рішення, і трудився тоді колектив відділу.

Мій прихід був сприйнятий дуже насторожено, якщо не сказати недоброзичливо. Відразу позначилася різниця у віці і досвіді роботи. Усі співробітники були ще молодими спеціалістами ( зі стажем від 1 до 5 років). Мої, на їх погляд, занадто завищені вимоги створили труднощі як для них, так і для мене. Довелося витратити багато часу, зусиль, терпіння і витримки, перш ніж створилася нормальна, творча атмосфера у відділі.

Я бачила, що потрібна повсякденна індивідуальна робота з кадрами. Вникаючи в справу, знайомлячись з кожним фахівцем, я робила упор на його сильні сторони, а там, де треба було, підказувала, але більше намагалася придивлятися до вже сформованого стилю, що явно бажав бути кращим.

Одного разу склалася така ситуація, яка поставила окремих працівників перед вибором: або прийняти новий стиль керівництва відділом, або поміняти місце роботи (піти в інший відділ).

Якби я тоді запитала себе, чи в усьому я була права, я б не змогла напевно відповісти, що завзятість у бажанні досягти кращого – вірний метод. Але я твердо знала, що прагнула лише закласти в душі своїх юних колег почуття великої відповідальності за доручену справу. І мені це згодом удалося. Ті працівники, що виявили дисциплінованість, зацікавленість у роботі, залишилися у відділі, успішно потім працювали зі мною багато років.

Переломним став період, коли прийшли у відділ нові кадри. Вони включалися в роботу, приймали і розуміли все відповідно до вимог часу. Але на порядку денному завжди стояла задача згуртування колективу. Цьому сприяла організація постійних щомісячних зборів відділу, так званих тоді в читальному залі “круглих столів”. У санітарний день, за годину до кінця роботи, усі виходили в читальний зал, де були звичайні столи, але саме там ми вирішували наболілі питання.

Іноді по-діловому, часом бурхливо і гаряче проходили ці наради, але вони були великою підмогою. Рішення, прийняті на попередній зустрічі, були під контролем. Чергова нарада починалася, як правило, з перегляду попереднього протоколу, і тоді з’ясувалося, що було вирішено і що уже виконано, якщо чомусь ні, то це і було предметом обговорення. Строгий підхід до постановки цієї роботи зміцнював виконавську дисципліну. Крім цього, проводилися і щотижневі п’ятихвилинки, оскільки справа вимагала оперативності. До цього дня усі намагалися підтягти “хвости”, нікому не хотілося перед обличчям товаришів одержувати мої, часом різкі зауваження. Однак, я завжди щадила самолюбство інших і прибігала до цього лише в крайніх випадках. Коли люди заслуговували, я не скупилася на заохочення, тому що знала, що добре слово їм потрібно, як сонце квітам.

Не можу не згадати і стінну газету, що з моїм приходом почали випускати у відділі. Саме вона зіграла велику організаторську роль. Знаючи силу друкованого слова, я хотіла, з одного боку, утягнути весь колектив у боротьбу за кращі показники в роботі, з іншого боку – довідатися більше про духовний світ і рівень кожного з нас.

Пам’ятаю постійні рубрики газети – традиційну “Наші задачі” і оригінальну “Хто винен і що робити?”, а також була полоса “Питання – відповідь”. Там ми поміщали питання на перший погляд дуже спрощені, навіть наївні, але відверті відповіді на них допомагали зрозуміти, чим кожний з нас цікавиться, що читає. Серед інших були і такі питання: ваша позитивна і негативна риса, ваші мрії, девіз, улюблене заняття, приказка. Ці матеріали, у якійсь мірі розкривали наші характери, зближали на основі спільності інтересів. Виходила і рубрика “Смішинки”, де в досить м’якій формі, але влучно, помічалися недоліки. Іноді через чиюсь іронію були суперечки, не всім це було по душі. Бувало скоріше смутно, ніж смішно, але усе підлягало важливій задачі – згуртувати і здружити колектив.

Далеко не усе проходило гладко. Одного разу зі стіни зникла газета, над якою довго трудилися. Зникла і папка з уже готовими замітками для чергового номера.

От отут-то і стало всім ясно, що газета має на нас сильний вплив, що критика – це рушійна сила, (правда, у цьому випадку не в ту сторону). Згодом одна зі співробітниць під натиском колег зізналася сама, що не витримала, як вона вважала, несправедливої критики. Її різко осудили за “дитячий” учинок, обвинуватили в малодушності й у порядку “покарання” вибрали редактором. Якщо ще хтось дотепер працює у відділі, повинен пам’ятати, з яким ентузіазмом вона взялася за роботу, намагаючись довести свою правоту. Випущена нею газета одержала нову назву “Всевидюче око”. Незабаром газета, проіснувавши рік, перестала виходити, але на той час вона вже зіграла свою позитивну роль. Мені навіть запам’яталося, що при підведенні підсумків змагання між відділами читальний зал одержав додатковий бал за нововведення (в інших відділах це не практикувалося). Завдяки цьому балу відділ вийшов на краще місце.

Йшов час, виникали нові, але розв’язувані проблеми. Стояла задача безвідмовного обслуговування читачів, причому в той же день. Щоб це оперативно здійснювати, потрібно було багато чого зробити. Вихід був знайдений. Потрібен був каталог на підсобний фонд читального залу, який би стояв під руками. У порівняно короткий термін такий каталог був створений. Допоміг відділ зберігання, допомогла гостра необхідність такого довідкового апарата у відділі. Поява каталогу дала можливість зробити звірку наявності підсобного фонду, в результаті якої стало ясно, що фонд збережено майже в повному складі, і він може задовольнити попит найбільш вимогливого читача. Можливість своєчасного обслуговування читачів залучила в бібліотеку багато молоді з прилеглих навчальних закладів та інших підприємств і установ міста.

З метою залучення якомога більшої кількості читачів, відділ почав нову форму обслуговування – так званий “ колективний абонемент”. Такі абонементи, пам’ятаю, були на Радіозаводі (там працювало багато заочників-студентів з різних навчальних закладів), лікеро-горілчаному заводі, у радіоприладобудівному технікумі, у жінраді Кіровського району й у декількох інших місцях. Тільки наш фонд читального залу міг задовольнити їх специфічні запити, тому і виникла ця ідея (місцеві бібліотеки їх не задовольняли). Труднощі були лише в затримці повернення книг із підсобного фонду.

Спочатку усім здавалося, що ця ідея нездійсненна, але я завжди знала, хоч осягнути неосяжне, як говорив Козьма Прутков, неможливо, але якщо узятися за діло, якщо вірити в нього, то можна все зробити. Так і було. Ми багато чого вирішували, успішно виконували плани і поліпшували крок за кроком якість роботи.

Центральне місце в роботі відділу займала масова пропаганда книги.

Однією з цікавих сторін роботи відділу читальних залів була наочна пропаганда. Книжкові виставки – візитна картка будь-якого відділу. Бажаючи якнайширше розкрити перед читачами багатий фонд бібліотеки, постійно організовували цикли книжково-ілюстративних виставок.

Тематика була широка, від політичної до морально-етичної. Змістовні, естетично оформлені виставки привернули увагу читачів. Тому що і до цієї роботи був у нас творчий підхід. Нерідко я просила спланувати оформлення певної виставки. Справа була не тільки в цікавому, яскравому заголовку і підзаголовку, цитаті та ілюстрації.

Головним вважалося не користуватися тільки тією літературою, що легко “насмикати” з полки. Було потрібно скористатися бібліографією, замовити зі сховища цікаві, часом рідкі видання, наповнити найсвіжішою періодикою, зробити виставку привабливою. Гарно, уміло оформлені виставки були в полі зору читача.
Був такий випадок. У літні місяці функціонувала виставка книг “На відпочинок у Північні краї нашої Батьківщини”. Вона була сама по собі незвичайної, тому що тоді, відправляючись у відпустку, люди більше вимагали книги про Крим, Кавказ і т.д. Саме тому народилася ідея розкрити принадності Півночі – цього неозорого краю, не менш багатого і привабливого, ніж теплі краї.

Одного разу в неділю, зайшовши в читальний зал, я побачила, що на виставці експонується лише 5-7 книг із представлених 30-40. “Де ділися книги?” - з панічним питанням звернулася я до чергового бібліотекаря Надії Семиволос. “А всі книги видані в зал”, - із запалом і гордістю відповіла Надя. Я не відразу повірила, але коли з’ясувала, що це дійсно так, зрозуміла, як потрібно ретельно продумувати матеріал і робити його актуальним. Цей випадок був не єдиним. Книжкова виставка: “Побачити Париж і вмерти? Ні, жити і знову його побачити” якось цілий день була без книг, і лише прекрасні ілюстрації залишалися на місці.

Книжкові виставки: “І в космосі теж потрібна буде гілка бузку”, “За красу рідної української мови”, “ І пензлем художника і рядком поета” - ці виставки і зараз бачу перед очима.

Я завжди була вдячна Лідії Захарівні, що схвально відзивалася про нашу тематику масових форм роботи.
Чим далі відступає час, тим ясніше бачиться те, що залишило незгладимий слід у моїй вдячній пам’яті.
Однією з найважливіших і найулюбленіших мною форм роботи з пропаганди книги були такі масові форми, як клуби за інтересами. Їх характерною рисою було те, що вони створювалися не на порожньому місці. Виникали вони саме відповідно до інтересів читачів-книголюбів, на основі анкетних опитувань. У моє перебування в читальному залі працювало кілька клубів.

Одним з провідних був щомісячний клуб “Літературна вітальня”, творцем і постійним організатором якого був сектор масової роботи.

У залі періодики щомісяця працював клуб, де обговорювалися нові публікації в товстих журналах. Його з великою майстерністю вела С.Г.Миронюк, кандидат філологічних наук, доцент Держуніверситету.
У залі нових надходжень одержав прописку клуб “Світ нової книги”. Його вів великий ентузіаст і любитель книги З.К.Григоренко – викладач політехнікуму.

Створювалися й одержували читацькі визнання на різних етапах часу такі клуби як “Закордонні новинки” і згодом дискусійний клуб “Одкровення”. Обоє ці клуби натхненно вела великий друг бібліотеки, лектор і критик, викладач ДГУ, кандидат філологічних наук И.М. Нікітіна. Думаю, що вона дотепер буває в бібліотеці, як великому книголюбові і знавцю літератури - їй без фондів обласної бібліотеки не обійтися.

Як сьогодні пам’ятаю нашу бібліотеку в суботні і недільні дні. У кожнім відділі багато народу. Форма одягу в читачів не буденна. За кожними дверима відділу читальних залів йде серйозна розмова: у залі періодики обговорюється черговий матеріал за сторінками літературних журналів, у залі нових надходжень експонуються партії нових книг, але виставки відповідно до тематики: “Луна історії”, “Біля карти світу”, “Мій дім – моя фортеця” і т.д. і живе обговорення чергової прекрасної нової книги, що вже одержала позитивні відгуки в пресі, яку старанно зібрала акуратна Зоя Костянтинівна Григоренко. Моя їй подяка буде жити в моєму серці завжди. У відділах мистецтв, технічному відділі, відділі іноземної літератури, у відділі краєзнавства, на абонементі – скрізь, за кожними дверима люди активно беруть участь у чергових недільних масових заходах, і нерідко заходи готувалися разом з читальними залами, якщо того вимагала відповідна тематика.

Однак, повернуся до улюбленої “Літературної вітальні”.

У чому був її успіх? – питання нелегке. Але успіх був дивний. Люди тяглися в клуб навіть тоді, коли на початку 90-х років час змінився не на краще, в усіх були свої турботи і тривоги. Але це не було для нас перешкодою. На засіданнях клубу було завжди повно людей. Це говорить саме за себе. Свідченням тому фотографії в 3-х альбомах відділу читальних залів, на яких видно усе: переповнені зали, “солідні читачі”, лектура, затишна обстановка.

Звичайно, успіх у роботі клубу досягався за рахунок різноманітної і цікавої тематики відповідно до інтересів і запитів різних категорій читачів. Кожна тема мала свою итацьку адресу. Тематику перелічувати не буду. Про це яскраво свідчать запрошення та афіші, що, знаю, зберіг відділ “у повчання нащадкам”.

Успіху справи сприяла добре поставлена інформація. Виготовлялися друкарським способом афіші, запрошення, абонементи з програмами майбутніх засідань всіх клубів відділу читальних залів. Вони розповсюджувалися в міських організаціях Кіровського району. Естетично оформлені фірмові запрошення роздавалися попередньо читачам біля входу в бібліотеку, у секторі обліку, а також в інших приміщеннях, де розташовані відділи бібліотеки. І все це давало позитивні результати. Крім того, ті, хто побував на наших вечорах, приводили потім товаришів по службі, сусідів, друзів. Коло друзів бібліотеки постійно зростало, нерідко в міських газетах були замітки про діяльність бібліотек. Це додавало авторитету бібліотеці.

Безумовно, удала тематика важлива, але головне - це самовіддана праця співробітників відділу, працівників масового сектора. Саме вони зуміли залучити до роботи клубу кращі сили міста як кваліфіковану лектуру. Поети і письменники, викладачі Держуніверситету, кращі лектори міста, артисти оперного театру ім. Горького, театру юного глядача, філармонії, творчих колективів, музейні працівники, співробітники планетарію, просто цікаві люди, великі книголюби, самодіяльність Палаців, клубів, музичні школи активно залучалися до роботи “Літературної вітальні”.

Усі знають, що музика – це загальнолюдська мова, яку розуміють і люблять усі. Ми завжди це враховували і відповідно до тематики озвучували наші вечори. Виконувалися оперні арії провідними артистами театру опери і балету, виступали кращі піаністи, скрипалі, віолончелісти; бували і цілі музичні програми з участю учнів музичних шкіл. Це дуже прикрашало вечори.

А сам зал, де проходили засідання. Столи, як правило, були застелені накрохмаленими білими скатертинами, на столі вазочки з польовими квітами. У центрі у красивій обкладинці програми засідань. Ще більш привабливими були легкі частування: домашні печива, заварні тістечка, цукерки, чай, кава, влітку - фруктові соки. Їх любовно готували активісти з фруктів та ягід власних садових ділянок. А взимку – чай із самоварів.

Хочу відзначити, що цікава тематика ретельно підбиралася нами, працівниками відділу. У кожному співробітнику завжди є те, що може зненацька внести свою ізюминку. Я завжди намагалася залучити нашу молодь до цікавої роботи. Просила їх дати волю своїй найсміливішій фантазії й ініціативі, більше застосовувати на практиці свої свіжі інститутські знання. І часом бували вдалі знахідки. З’являлися оригінальні теми. Одного разу ми обіграли дуже вдалу тему “Творча лабораторія М.Шолохова”. Тоді було багато балачок навколо імені письменника. Ми залучили багато публікацій, наші дівчата готувалися до участі в обговоренні. Це було першим удалим кроком у залученні молодих фахівців до особистої участі в масовій роботі. Потім вони вже самі охоче приходили, слухали,

і навіть читали вірші, пам’ятаю вечір на тему “Адресати пушкінської лірики” та ін.

І отут не можу утриматися від спокуси все ж таки згадати деякі, запалі в душу теми наших засідань. Їх докладний опис повинен бути в щоденниках обліку, у протоколах. Ось декілька з них:
1. З літературної спадщини (щоденники Л.Толстого, А.Чехова, К.Федіна).
2. Жінки – майстри пера і пензля.
3. Розмова для двох (вмійте дорожити коханням).
4. Життя, яке воно є. (Їх імена не забуті. Повсталі з пекла).

І прекрасний вечір книги “Творчість братів Вайнерів” з демонстрацією слайдів, уривками з фільмів “Слідство ведуть знатоки”.

І ще багато інших чудових тем. Часто була українська тематика “Біля літературної карти України”, “Край рідний у віршах поетів”.

Збагачувалася тематика вечорів за рахунок пропозицій самих читачів. Один раз у квартал планово проводилося опитування, тобто анкетування. Читачі давали оцінки нашим заходам, вносили свої пропозиції для програм майбутніх засідань, ми це враховували в планах роботи.

Часом ми відходили від чисто літературної тематики. Йдучи назустріч побажанням читачів, вірніше у даному випадку пропозиції читача-фахівця, ми провели цікаве за своїм змістом засідання.

Його тема “Музика каменю”. Розкриваючи цю незвичайну для нас тему, кандидат геологорозвідувальних. наук, великий фахівець-геолог Гаубіцин Ф.Л. Прекрасний оповідач-мандрівник приніс тоді на вечір із собою цілу валізу чудових каменів з особистої колекції, у т.ч. рідкісних. Історія кожного з представлених їм експонатів могла бути темою окремої розмови.

Оскільки ми вели роботу з пропаганди книги в постійній творчій співдружності з іншими відділами, то й на цей раз ми запросили взяти участь у вечорі відділ мистецтв. Ними були представлені альбоми й ілюстрації по темі. Н.К.Митрофанова зробила огляд матеріалу на високому професійному рівні.

І це був, звичайно, не єдиний випадок співдружності.

Пам’ятаю, як дуже добре виступила Н.М.Тітова, представивши літературу відділу краєзнавства по темі вечора, брали участь і працівники відділу іноземної літератури. Усе це дуже доповнювало і прикрашало наші вечори.
Були засідання, на які запрошувалися лікарі-екстрасенси, знавці хіромантії, гороскопів та інші, що особливо приваблювало тоді читачів.

Багатий досвід в організації вечорів у цьому клубі переконав нас у тому, що тільки цікава тематика і ретельна вміла підготовка їх може залучити зацікавлену аудиторію.

Постійні члени клубу незалежно від віку і спеціальності, освіти й інтересів залишали нам найкращі відгуки. Велася книга відгуків, вона була нашою гордістю і платою за старання. Не можна не відзначити найважливіший момент. З постійних членів клубу був створений працездатний актив. Складалися плани роботи цього активу. Члени його відповідали за певну ділянку роботи.

Невтомні помічниці – чудові жінки, чиї імена (і навіть телефони) залишилися в пам’яті не тільки тому, що вони відрізнялися любов’ю до друкованого слова і були великими ерудитами, але і тому, що роботу клубу сприймали як справу, близьку їх серцю.

Це вони: Грінько Л.Д. – кондитер і любитель поезії, Дирютіна А.В. – інженер-металург, Ландо Т.Г. – викладач хімії, книголюби Серго В.П. і Дубенко Н.П.- усіх не перерахувати. Це з їхньою участю створювалася приємна, затишна, дружня і тепла обстановка в залитих світлом читальних залах.

Не шкодувала часу і сил Степанова Роза Миколаївна, яка мала чудовий голос і майстерно виконувала пісні на вірші поетів, яким присвячувались засідання. Пам’ятаю в її виконанні пісню “Біла акація” з кінофільму “Дні Турбіних”.

Гости наших вечорів, зокрема професори Фролова К.В. і Бєлецький Ф.М., що вели у нас українську тематику, професор Н.Н.Булгакова, артисти В.Соболєв і А.Мішин, лектор Облфілармонії Гур’янова І. та багато інших були в захваті від творчої і привабливої атмосфери наших масових заходів. Дякуючи їх допомозі і рекомендаціям була залучена університетська молодь до наших справ.

Цікава робота “Вітальні” приваблювала не тільки читачів, але і нас, співробітників. І я часто запитувала себе, що спонукувало мене у свої вихідні дні приходити на засідання наших клубів? Скажу прямо, не тільки професійна зацікавленість. Я не пропускала жодного вечора, виявляючи особистий інтерес. Там я пізнавала багато нового (не за всіма новинками можна було угнатися), заповнювала свої “пробіли”, підвищувала рівень. Ці придбання надихали мене на те, щоб ще цікавіше планувати роботу. Постановка масової роботи була гордістю відділу. Вечори часом перетворювалися у своєрідні свята, які ми потім довго пам’ятали. Не впевнена, що багато хто повірить у мою щирість, але це було саме так. Після вечорів ми довго не розходилися, ділилися враженнями, обговорювали, що було гарно, а що треба врахувати на майбутнє. Це сприяло поліпшенню практики проведення засідань.

Ті, хто відразу сприйняв мій стиль роботи, в основі якого були дисципліна, сумлінність, ініціатива, працювали з повною віддачею сил і часу.

Я з великим задоволенням згадую відданих справі масової пропаганди книги моїх колег і сподвижниць і говорю їм найщиріші слова, тому що без їх участі не було б про що так тепло згадувати. Зав. масовим сектором відділу читальних залів Радченко Л.Д. була прекрасним організатором, мала рідкісний талант залучати читачів до участі в бібліотечних справах. Чарівна, працьовита людина, вона виявляла неабиякий інтерес до улюбленої справи. Ольга Леонідівна Матюхіна – прекрасний фахівець, серйозний, вдумливий, ініціативний працівник, добре знала літературу і могла, у разі потреби, провести засідання без попередньої підготовки. Ольга Щербакова і Людмила Сотникова відрізнялася високою культурою, освіченістю, працювали віддано, з вогником. Можна багато гарних слів сказати і на адресу молодих співробітників, що намагалися перейняти досвід старших, працювати творчо, як вони. Уже не пам’ятаю всіх імен і прізвищ, зате пам’ятаю їх приємні обличчя і бажання удосконалювати професію.

Пригадалися прізвища сумлінних і старанних співробітниць Ганни Єремєєвої і Галини Євсєєвої. Зараз, напевно, це вже досвідчені, знаючі фахівці.

Мої колеги!

Усі вони були різні, несхожі одне на одного. У кожного був свій, неповторний характер, свої плюси і мінуси. Але всі разом вони були одержимі бажанням перетворити свою працю в радість, домагаючись кращих показників у роботі.

Особливу роль у моєму становленні, у поліпшенні рівня роботи відділу зіграла, звичайно, дирекція бібліотеки. Особиста участь, допомога і підтримка директора бібліотеки Зінаїди Миколаївни Рижкової, заступника директора Лідії Захарівни Горпиняк допомогли мені об’єднати кадри, згуртувати їх навколо тих, хто сумлінно працював багато років. Вони допомогли словом і ділом створити дружний, працездатний колектив. Низький їм за це уклін.

Завершуючи написане, скажу, що робота в обласній бібліотеці була кращим періодом мого життя. На той час був уже досвід і знання справи, якій я служила з натхненням, було і визнання моїх старань. Можу сказати, що це був мій “Зоряний час”.

Чим далі відступає час, тим ясніше я бачу, як багато забирають роки, позбавляючи нас радості професійної праці (маю на увазі пенсійний вік). Разом з тим усе закономірно, естафету треба передавати молодим. Часом мені смутно, але і радісно, що життя не стоїть на місці. Хочу побажати нашій зміні подвоїти наше прагнення працювати краще, і радість благородної бібліотечної праці завжди буде супроводжувати їх.

Усе перевіряється часом, і він скаже своє слово.

Усім, хто зараз трудиться в бібліотеці, мій теплий дружній привіт і найщиріші побажання здоров’я, успіхів, оптимізму.

Березень 1998 року