Записав Микола Чабан
Свідчення селян Дніпропетровщини, записані журналістом

ГОЛОДОМОР: невиплакані сльози України

* * *
Тридцять третій рік був урожайним. Але тоді навесні від голоду загинуло найбільше людей. Забирали в людей все до решти.
Оскільки я вступив на підготовчі курси до інституту професійної освіти, мене включили в бригаду по хлібозаготівлі. Ходимо по хатах і питаємо: «Чи не заховав де хліб?», нишпоримо скрізь — на горищі, в сараї. Ходимо, було, з щупами. Шукаємо, поки не впевнимося, що таки немає. Мені врізався у пам'ять такий випадок. Живе вдова і з нею –– четверо дітей. Голопузі, без ніякої одежі. В одного і пуп видно, коротенька сорочечка на ньому. У цієї вдови — чотири мішки жита. На городі сіяла його для себе, зібрала. І всі чотири мішки забираємо.
— Люди, — кажу, — що ж ми робимо? Як же вона дітей прогодує?
— Це не наше діло.
—Як же не наше?..
Таки я наполіг, щоб жито їй залишили. За три дні інші прийшли й забрали! Через рік вже, ставши студентом, я якось, поцікавився: як же ця сім'я? Мені сказали: вони всі померли.
У бригаді по хлібозаготівлі було п'ять — шість чоловік. Очолював її партієць, робітник. Дивіться, яка страшна дурість тодішніх властей. Відривали робітника від роботи і посилали в село! Довгий час цих «двадцятип'яти-тридцятитисячників» за героїв уважали. А це по суті — злочинці, які ходили і відбирали хліб. Тисячі уповноважених було розіслано по селах. Що ж вони робили? Розоряли село і розоряли людей. Люди гинули сім'ями, селами й районами.
Ось ще один випадок. Пилипа, дядька з нашої вулиці, який навпроти нас жив, преміювали поросям. Він це порося підгодував, заколов і посолив у діжку. Невелике порося було, п'яти-шести місяців. І члени бригади намірилися й це м'ясо забрати.
— Це ж до хлібозаготівлі не належить, — кажу. — Та ще ж і премія... Тут усі на мене накинулися. «Ти — ворог колгоспного будівництва!» Дядько той місяць вже хворів. Видно, кволий був. Я наполіг, щоб не брали м'ясо. Та все одно — прийшли на другий день, забрали.
Зачепив 1933 рік і нашу сім'ю. Пухлі були мати і найменший брат. Сім'я велика — батько, мати, семеро дітей і батькова сестра. Таку сім'ю прогодувати у ті важкі роки нелегко було. Батько мій після лоцманства працював на пошті; посилки розносив. У наймах, де я служив, мені після служби подарували теличку. З неї виросла чудова корова. Мала жирність молока 4,8. Це — рідкісне явище! Наше молоко ніколи не скисало, тільки в жарку погоду і то — через деякий час. І ось з корови цієї ми й жили. А під час колективізації усе забрали. І корову. Сім'я зосталася без годувальниці. І навесні мати була пухла, ледь вижила, як і брат.
Як студент я в той час одержував двісті грамів хліба на день. Інколи витримаю — суп поїм без нічого, щоб принести хліб їм.
У сусідки, що жила трошки нижче за нас, була дівчинка Федора. Їй було років чотири– п'ять. І вона вже пухла була. Коли повертаюсь додому, вона, бувало, просить:
— Дядю Гришо, дайте хліба!
Я зі своєї порції часто давав їй шматочок. Потім якось іду – її не видно. Питаю: «Де ж Федора?» Кажуть: «Померла».
Це були страшні часи!
Коли розпочалася суцільна колективізація, у нашій Лоц-Кам'янці було 960 дворів. Декілька десятків господарів розкуркулили. Але понад 900 попервах було у колгоспі. Туди віддали коней, корів, реманент — усе, і буквально все в голодний рік пропало. Вдома ж людина одну корову якось прогодує. Туди ж звели — а корму їм не завезли. І корови, а особливо коні, масово здихали.
У Лоц-Кам'янці коней було багато — декілька тисяч. Це рідко в якому дворі не було коней. Як, приміром, у нас, бо ми рибалили. А то всі коней мали. І от ці коні падають — настільки захляли в 1932—1933 роках. Була навіть спеціальна бригада, в обов'язки якої входило піднімати коней. Ходять з дрюччям. Піднімають коней під живіт: «Раз-два! Взяли!» Піднімуть, поставлять. Трошки підгодують. Через деякий час кінь знов падає. Майже всі коні отак загинули.
Через п'ять років, коли я вже закінчував університет, я поцікавився: як же наш колгосп? У ньому залишилося 54 двори! Решта селян перейшли на робітників (благо місто було поряд). Ті, що лишилися в колгоспі, усієї землі не могли обробити. Бур'ян ріс вище людини. Такі були нас¬лідки «суцільної колективізації».

Григорій Омельченко

Друкується за виданням: Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Вид. 2-ге, доп.– Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993.– 223 с.