***

...... Епічний день – між мурами і сонцем.
...... Спинився час... Куди йому іти?..
...... Спинився світ: довічно буде осінь!
...... Незрушний сум – без цілі і мети.
...... Змирись і будь! На всьому – позолота.
...... Відхід небес. Задуманість дерев.
...... Предвічний спогад йде навпроти!..
...... І пам’ять – є, і кров не мре.

***

Навскіс небес хмарину вітер гонить.
Печаль – схолола, витекла, німа.
Схилився степ – відкритий, безборонний.
На цілий світ – ні меж, ні брам нема.
Тягучий спів – мов доля безконечний.
Повільний день не вийде з берегів,
Спадає листя осені на плечі...
Останній промінь звуком здаленів!

..... Осінь припадає до землі,
..... слухає свою останню тишу,
..... на відлітнім літовім крилі –
..... золотом – листи у вічність пише.
..... Рідна доля ходить по стежках,
..... Пам’ятає кожен слід Твій теплий...
..... Осінь тут, як матерня рука, –
..... Покладає дим посеред степу.

Осінь молиться Богу,
осінь чиста й свята.
І в далеку дорогу
вирушають літа.
Осінь тиха й журлива.
Ніби дзвін – далечінь.
Безбережжя тятива!
Упокорена тінь.
І трива Україна –
без захистку прозор...
Молитовна вершина!
Молитовний собор!

..... Осені віддих глибокий.
..... Осені чистий звук –
..... всіх, що минули, років,
..... всіх, що були, розлук!
..... Осені борозни тихі.
..... Осені пам’яті – засів...
..... Днів позолочених стріхи –
..... Там, в далечіні степів!

Кострище осені! Згора останнє літо.
Неначе ладан – лагідний цей дим.
Незнаний день вже випроставсь над світом.
– Що далі – буде? Йти – куди?
Кострище осені! Покрита злотом тиша.
Тече печаль, відходить далеч літ...
– Що маєш – тут, що в літі – там – залишив? – мурличе день, неначе сонний кіт.

Осінь, осінь – чистий образ Божий!
До небес – дерев іконостас...
Перед серце – щедро та вельможно –
Лаврою оздобною звелась.
Світлий сум. Полишене гніздів’я...
У молитві світ завмер увесь –
сяюча ошатна Візантія
звільна сходить з вівтаря небес.