Валентина Павлівна

Любов довжиною у півстоліття 

Валентина Павлівна Філіппович – явище у нашому колективі дивовижне. За її трудовою біографією можна писати історію нашої бібліотеки, бо вже майже 50 років вона працює саме тут. І завжди на передовій – вона зустрічає користувачів, терпляче вислуховує їх різноманітні запити (бо інколи вони і самі не одразу можуть сформулювати чого хочуть) і самовіддано кидається у море документів, щоб знайти саме той, що потрібен. Спілкування (а не робота) з відвідувачами – улюблена справа Валентини Павлівни. Тут потрібно бути і фахівцем-бібліотекарем, і  трішки мистецтвознавцем, дослідником, психологом. А головне – небайдужою людиною, налаштованою на допомогу. До усіх наших користувачів (а здебільшого - це талановиті і непересічні особистості) Валентина Павлівна ставиться доброзичливо і з повагою, з щирою цікавістю. Для кожного є навіть її «фірмове» звертання: «Вельмишановний», «дитинко», «дорогенька», «Маестро». І навзаєм люди відповідають їй довірою, вдячністю, симпатією. Діляться своїми творчими успіхами, новинами, проблемами, впізнають на вулиці, надсилають  листівки. Вона своя для багатьох. Але завжди залишається скромною і тактовною людиною. 

А все починалось у далекій живописній Грузії, у селищі з романтичною назвою Цителі-Цкаро. Тут народилась Валентина Павлівна. Батько працював водієм вантажівки, мати – вчителькою молодших класів. За сумісництвом мама опікувалась шкільною бібліотекою. Ось тоді дівчинкою 8 років Валентина вперше зайшла до світлого приміщення бібліотеки, вловила той характерний книжковий запах, розкрила красиву, ілюстровану книжку… І закохалася на все життя: у книги, у таємничу урочисту тишу (до бібліотеки тоді заходили майже навшпиньки), у професію бібліотекаря, бо часто допомагала мамі після уроків. Потім був Харківський інститут культури (конкурс на бібліотечну справу  у ті роки був 5 чоловік на місце). З любов’ю і вдячністю Валентина Павлівна згадує викладачів, студентське життя, Харків – перше місто України, яке довелось їй побачити. Потім, після закінчення навчання, разом з чоловіком, теж випускником Харківського вишу, приїхали до Дніпропетровська. У 1969 році вона переступила поріг обласної наукової бібліотеки і залишилась тут. Спочатку працювала у відділі абонементу. То були «гарячі» часи. У країні була мода на читання, книги, вчилися без Інтернету, закохувались у поезію, зачитувались вітчизняними новинками, іноземною класикою. «Круто» вважалось у компанії або на побаченні з дівчиною похизуватись враженнями про найгучнішу повість, або влучно процитувати вірша. Відділ абонементу відвідували 200-300 мешканців щодня, стояли в черзі на потрібну книгу, намагались завести «блат» з бібліотекарями, щоб отримати бестселер хоча б на  ніч. А ще були обов’язкові виїзди на підприємства: під час обідньої перерви влаштовували заходи, розповідали, інформували про книги і т.ін. Валентина Павлівна згадує, що було важко фізично, напружено, відповідально, але «було відчуття, що ми потрібні. Це зігрівало душу». 

Уже 25 років Валентина Павлівна працює провідним бібліотекарем у відділі документів з питань мистецтва. Тут зіткнулась із своєрідною  специфікою роботи, до якої змушена була підлаштуватись. Але усе цікавило. Довелося багато читати літератури з різних видів мистецтва, вивчати фонд, слідкувати за новинами культури, бо відвідувачі – то творча еліта краю і їх запити здебільшого тематичні («Зображення дерев у живописі», «вбрання слов’янських  племен», «кольоровий слух» та ін.) Маєш постійно тримати рівень обізнаності.  

Валентина Павлівна ще відповідальна за організацію документальних виставок у відділі. Саме вона, інколи, відшукує такі книжкові родзинки, що у відвідувачів перехоплює подих від побаченого. Валентина Павлівна не на словах любить і береже книги. Самотужки навчилася азам «реставрації» видань і тільки її зусиллями кожного року ремонтується біля сотні книжок.Вона зв’язкова між бібліотекою і клубом «Літературна вітальня»: саме її виступи про книжкові новинки хочуть чути колежанки об’єднання, прислухаються до її порад щодо читання, спілкуються на хвилюючі теми сьогодення.

Прийшли нові часи зі своїми викликами і потребами, змінився і користувач. Довелось опанувати комп’ютер, електронні сервіси. Інколи їй уже важко осягнути потужний потік технологій, мобільність молодих відвідувачів, новітні мистецькі тенденції, але вона старається.Ми, колеги, люблячи називаємо її «наш талісман». Бо коли з ранку бачимо Валентину Павлівну на робочому місці, за кафедрою, з посмішкою, у доброму настрої, то з’являється впевненість, що день складеться вдало, що ми все зможемо. До речі, улюблена приказка Валентини Павлівни – «Очі бояться, а руки роблять».

Вона вважає себе щасливою людиною: разом з чоловіком  виростила двох доньок, пишається своїми молодими орлами-онуками, живе в одному з потужних і красивих  міст країни, працює у головній бібліотеці області,  має улюблене хобі – садівництво. Здійснилась її дитяча мрія – працювати у бібліотеці.Що ще потрібно для щастя?