Сергій «Колос» Мартинюк: «Сила завжди в простоті й відкритості»
Уродженець Рівненщини, український музикант, письменник, лідер рок-гурту «Фіолет» і супутніх сайд-проєктів (Kolos & Brothers, ТраТаТа…), громадський діяч, артдиректор фестивалю Бандерштат. За фахом політолог, хоча бажання було стати істориком. І письменником теж. Перші авторські матеріали з`явились у 2003-му на сторінках дубенського тижневика «Дзеркало+». Його цікавить все, що пов`язане з геральдикою, в 2004-му отримав призерство Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН із дослідженням за темою «Геральдика Рівненщини».Громадська діяльність, учасник Помаранчевої революції, головний редактор локальних молодіжних видань у Луцьку та їхній активний дописувач. У 2009-му разом із Андрієм Олексюком створив музичний гурт «Фіолет», один із найпопулярніших сучасних молодих поп-рок колективів країни.У 2018 році вийшов дебютний роман Мартинюка «Капітан Смуток». Спочатку рукопис називався «Друг», а до того Сергій міркував його викинути або спалити, як робив раніше з іншими, щось зупинило. Мабуть доля.Після дебюту «Капітану» з`явилась поетична збірка «Реп'яхи», романи «Рок-н-рол» (2020), «Король дощу» (2022), «Кушмарджак» (2024).
У все, що він робить, намагається вкласти певний концепт, «сформувати своєрідний мікровсесвіт». Він дуже полюбляє щоб усе було пов’язано з усім, обожнює символізм як спосіб спілкування з читачем. «Навіть якщо цей символізм працює тільки для мене і розумію його лише я». У багатьох його музичних кліпах зринають відсилки до інших робіт, у них можна побачити і видані книги. До того ж герої одних книг можуть перетинатися з героями з інших. Для нього це надзвичайно важливо, бо немає «нічого випадкового, яким би хаотичним не здавався цей прекрасний світ».
Йому бракує літератури «з якою у свій час в український літературний процес увірвався Любко Дереш». Мова про підліткову гостросюжетну прозу, «в якій багато духовних пошуків і трохи лайтової езотерики». Роман Дереша«Трохи пітьми», сприйняв як цілковитий прорив, коли свого часувідкривав для себе українську літературу з героями, схожими на нього.
У все, що він робить, намагається вкласти певний концепт, «сформувати своєрідний мікровсесвіт». Він дуже полюбляє щоб усе було пов’язано з усім, обожнює символізм як спосіб спілкування з читачем. «Навіть якщо цей символізм працює тільки для мене і розумію його лише я». У багатьох його музичних кліпах зринають відсилки до інших робіт, у них можна побачити і видані книги. До того ж герої одних книг можуть перетинатися з героями з інших. Для нього це надзвичайно важливо, бо немає «нічого випадкового, яким би хаотичним не здавався цей прекрасний світ».
Йому бракує літератури «з якою у свій час в український літературний процес увірвався Любко Дереш». Мова про підліткову гостросюжетну прозу, «в якій багато духовних пошуків і трохи лайтової езотерики». Роман Дереша«Трохи пітьми», сприйняв як цілковитий прорив, коли свого часувідкривав для себе українську літературу з героями, схожими на нього.
Капітан Смуток». Книга розповідає про двох друзів, які вирушили у мандри Україною. Магія дитинства, колорит 1990-х, часи дефіциту, бандитизм і розпуста, але, водночас, щастя та творчість.
«Написати свій роман і видати його було найзаповітнішою мрією моїх перших десяти! А зважаючи, що роман присвячений місту мого дитинства і, зокрема, нашому з вами дитинству, то це мрія за три», – читаємо на його персональній сторінці Facebook.
Читачам книга сподобалась, критики були більш стримані. Коли Сергій підписував першу книгу читачеві – розчулився до сліз. Сергій Жадан розставив всі акценти: «Капітан Смуток» – гірка й відверта книга про те, як ми обираємо свої шляхи, як ми тримаємось їх, як ми вперто й без особливої надії на успіх рухаємось ними, намагаючись досягнути, зрештою, бажаної мети, намагаючись віднайти впродовж подорожі щось найважливіше, намагаючись упродовж цієї подорожі не загубити самих себе. Усім любителям автостопу та самопізнання присвячується».
Сергій «Колос» Мартинюк у «Пунктирі».
«Написати свій роман і видати його було найзаповітнішою мрією моїх перших десяти! А зважаючи, що роман присвячений місту мого дитинства і, зокрема, нашому з вами дитинству, то це мрія за три», – читаємо на його персональній сторінці Facebook.
Читачам книга сподобалась, критики були більш стримані. Коли Сергій підписував першу книгу читачеві – розчулився до сліз. Сергій Жадан розставив всі акценти: «Капітан Смуток» – гірка й відверта книга про те, як ми обираємо свої шляхи, як ми тримаємось їх, як ми вперто й без особливої надії на успіх рухаємось ними, намагаючись досягнути, зрештою, бажаної мети, намагаючись віднайти впродовж подорожі щось найважливіше, намагаючись упродовж цієї подорожі не загубити самих себе. Усім любителям автостопу та самопізнання присвячується».
Сергій «Колос» Мартинюк у «Пунктирі».
«Власне література – це теж трішки інший спосіб спілкування зі світом. Місцями він значно глибинніший за музику. Бо музика ловить життєві миттєвості і вкладає їх у відносно короткі форми. У той же час література – це можливість самозаглибитись, поміркувати, і у процесі рефлексій знайти відповіді на деякі питання, які ти не очікував отримувати. Для себе я деякі відповіді знайшов».
«Все так швидко закрутилося, що тривалий час я не міг повірити, що все це відбувається насправді. Особливо, коли за декілька годин до концерту «Фіолету» в Харкові тримав в руках книгу. Як і повірити в те, що таки знайшов терпіння і натхнення поділитися з людьми цією історією. «Капітан Смуток» не є автобіографічною книгою, але в ній багато мого дитинства, досвідів, пов’язаних зі стосунками з батьками, дитячих травм, які, як виявилося, треба було проговорити на загал, аби відпустити їх. Про деякі речі я писав завуальовано, бо не був готовий обговорювати їх з близькими, а формат книги, формат символів, і можливість писати про деякі речі між рядків – дозволили це зробити.
Ця книга певною мірою мене змінила. Я не хочу говорити про її літературні достоїнства, бо зараз розкритикую власну роботу в пух і прах. Але я сприймаю її своєрідною терапією. Власне, як і «Рок-н-рол» – процес його написання був хорошою нагодою виговоритися. Щонайменше самому собі».
«Де народився, там літаєш. Куди б не втік, всі дороги ведуть туди ж, вперед вони пролягають чи назад».
«З раннього дитинства переді мною стояв вибір: читати книжки чи йти клей нюхати з тусовкою в дворі… Усе моє оточення було змушене робити вибір. Для мене чомусь було дуже важливим триматися осторонь впливів юрби і робити вибір на користь самітництва. І у вихідні, крім гри у футбол, чимало часу проводив у дорослому читальному залі міської бібліотеки Дубна. Туди пускали зі старшого віку, але мені дозволили раніше. Що я шукав – одному Богу відомо».
«Інформаційна епоха страшенно змінила людей. Не скажу, що вони стають більш лицемірними, але усі ці соцмережі продукують схильність жити подвійним життям. Тут вони щасливі в «Інстаграмі», а в житті жахливі інтроверти, які не можуть ні з чим впоратися. І мене це дратує…».
«…і буде ще не раз так, що десь далеко звідси, в іншому часі та з іншими людьми, на іншій землі та під іншим небом, нам раптово защемить безпричинно в грудях – це наші рідні місця кличуть нас до світлого танцю вічності».
«Київ змусив переглянути погляди на життя, на себе. Я себе дуже кайфово в Луцьку почував. Коли потрапив в Київ, то зрозумів, що жив в полоні стількох ілюзій! У плані уявлень про свою талановитість, оргздібності, ще якихось здібностей... Київ вимагав набагато більшої внутрішньої мобілізації для реалізації будь-яких ідей. У результаті все це привело не до якоїсь втоми, а навпаки до того, що все розклалося по поличках: я чітко відчув, хто я, що я можу, а що – ні».
«Кумедно, але все моє життя, якщо придивитися, скидалося на той стереомалюнок, у якому я вперто намагався вгледіти щось значиме. Щось, заради чого хотілося б жити. Заради чого варто було засинати та прокидатися. Заради чого, за потреби, можна було померти. Іноді якісь ламкі обриси спливали переді мною, але надто туманною була реальність, з якої вони надходили. Я неодноразово задавався питаннями – чи там я шукаю і чи це взагалі те, що мені потрібно? Чи не краще було б задивлятися в себе, а не виглядати хиткі обриси невідомого на горизонтах чужого життя?...».
«Все так швидко закрутилося, що тривалий час я не міг повірити, що все це відбувається насправді. Особливо, коли за декілька годин до концерту «Фіолету» в Харкові тримав в руках книгу. Як і повірити в те, що таки знайшов терпіння і натхнення поділитися з людьми цією історією. «Капітан Смуток» не є автобіографічною книгою, але в ній багато мого дитинства, досвідів, пов’язаних зі стосунками з батьками, дитячих травм, які, як виявилося, треба було проговорити на загал, аби відпустити їх. Про деякі речі я писав завуальовано, бо не був готовий обговорювати їх з близькими, а формат книги, формат символів, і можливість писати про деякі речі між рядків – дозволили це зробити.
Ця книга певною мірою мене змінила. Я не хочу говорити про її літературні достоїнства, бо зараз розкритикую власну роботу в пух і прах. Але я сприймаю її своєрідною терапією. Власне, як і «Рок-н-рол» – процес його написання був хорошою нагодою виговоритися. Щонайменше самому собі».
«Де народився, там літаєш. Куди б не втік, всі дороги ведуть туди ж, вперед вони пролягають чи назад».
«З раннього дитинства переді мною стояв вибір: читати книжки чи йти клей нюхати з тусовкою в дворі… Усе моє оточення було змушене робити вибір. Для мене чомусь було дуже важливим триматися осторонь впливів юрби і робити вибір на користь самітництва. І у вихідні, крім гри у футбол, чимало часу проводив у дорослому читальному залі міської бібліотеки Дубна. Туди пускали зі старшого віку, але мені дозволили раніше. Що я шукав – одному Богу відомо».
«Інформаційна епоха страшенно змінила людей. Не скажу, що вони стають більш лицемірними, але усі ці соцмережі продукують схильність жити подвійним життям. Тут вони щасливі в «Інстаграмі», а в житті жахливі інтроверти, які не можуть ні з чим впоратися. І мене це дратує…».
«…і буде ще не раз так, що десь далеко звідси, в іншому часі та з іншими людьми, на іншій землі та під іншим небом, нам раптово защемить безпричинно в грудях – це наші рідні місця кличуть нас до світлого танцю вічності».
«Київ змусив переглянути погляди на життя, на себе. Я себе дуже кайфово в Луцьку почував. Коли потрапив в Київ, то зрозумів, що жив в полоні стількох ілюзій! У плані уявлень про свою талановитість, оргздібності, ще якихось здібностей... Київ вимагав набагато більшої внутрішньої мобілізації для реалізації будь-яких ідей. У результаті все це привело не до якоїсь втоми, а навпаки до того, що все розклалося по поличках: я чітко відчув, хто я, що я можу, а що – ні».
«Кумедно, але все моє життя, якщо придивитися, скидалося на той стереомалюнок, у якому я вперто намагався вгледіти щось значиме. Щось, заради чого хотілося б жити. Заради чого варто було засинати та прокидатися. Заради чого, за потреби, можна було померти. Іноді якісь ламкі обриси спливали переді мною, але надто туманною була реальність, з якої вони надходили. Я неодноразово задавався питаннями – чи там я шукаю і чи це взагалі те, що мені потрібно? Чи не краще було б задивлятися в себе, а не виглядати хиткі обриси невідомого на горизонтах чужого життя?...».
«…щасливий бути там, де є, і з тими, з ким є….».
«Хоча справа зовсім не в світах чи в якості життя. Здається мені, що нам теперішнім просто не вистачає справжніх нас».
«Хтось питає: ти себе почуваєш зіркою? Та я не думаю над цим! У мене є довго- та короткострокові цілі, і я просто працюю. Але чому це все так? Бо, як писав Сковорода, я займаюся сродною працею. Навіть не організація часу: я просто роблю те, що мене дійсно пре, тому на все це час знаходжу».
«…усміхаюся і відчуваю, як з кожним наступним поверненням щоразу глибше закохуюся в рідне місто, бентежну гавань минулого. І люблю його не за щось конкретне, про що можна прочитати в будь-якому туристичному путівнику, а за те, що на тому самому місці воно завжди радо чекає на мене. І це хепі-енд. Це життя, що трива».
«Усвідомлюю, що літературні класики писали історії, які будуть актуальними через 100 і 200 років незалежно від історичних декорацій чи контексту. Але в мене наразі так: я відчуваю, що книга має вийти в той чи інший час, аби максимально зрезонувати з читачем».
«У мене враження, ніби все життя – це суцільне роздоріжжя. Я народився в ’87 році і моє дитинство минало в дефіцитні часи. Коли їли так собі, а одягалися ще гірше. Багато чого іншого траплялося, що сформувало моє покоління. Я не скажу, що ми вкрай голодні, але інколи у мене відчуття, що скільки би ми не наїдалися, у нас залишається голод і ми постійно намагаємося насититися. Це стосується усіх сфер життя».
«У мене є весь україномовний Стівен Кінг. Починаючи від «Мертвої зони» і «Історії Лізі» до останніх книг циклу «Темної вежі». Весь Чак Паланік, який виходив спочатку в «Фоліо», а потім в КСД. Весь Любко Дереш…Читаю різножанрову літературу. З авторів хочеться виокремити Чеха, Рафєєнка, Кідрука, Жадана, Софію Андрухович, Таню Малярчук…».
«Я підсунувся до багаття, обернувся до вогню спиною і перед тим, як заплющити очі, поглянув у небо. Прорізалися перші зорі. Повітря п’янило пахощами згасаючого літа. В траві тріскотіли цвіркуни. Поля дихали впоєними сонцем хлібами. На світло вогню летіли виспані кажани. Якби мене запитали зараз, чи вірю я в існування Бога, я б сказав – так. Тільки погляньте навколо: хіба це не божественно? Яке там, до біса, породження хаосу чи дурна гра випадку?».
«Я людина вихована кіно. Мої погляди на людей і світ формувало кіно 80–90-х. Навіть більше аніж книги і музика. Будь-яку історію я уявляю не як літературне полотно, а як фільм. Не тому, що думаю про майбутню екранізацію книги, ні. Найперше у мене спрацьовує образна візуалізація».
«Мені від музики завжди кращало. Їй легко вдавалося привести до ладу моє вічно збурене єство: я починав бачити цільну картинку свого внутрішнього світу в його автономних елементах, легко відслідковуючи причинно-наслідкові зв’язки у випадкових на перший погляд подіях та незрозумілих явищах. Розслідував задавнені страхи та комплекси, хоча і не знаходив ліків від них. Музика дозволяла мені пізнавати себе справжнього».
«Музику і літературу я сприймаю як частини одного цілого. Звичайно, є певні нюанси в способі роботи. Музика вимагає командної співпраці. Я пишу текст, аранжування створюється музикантами і саунд-продюсером, результат проходить етапи оцінки і коректив різними людьми. Письменництво це праця, яка вимагає одинацтва. На цьому етапі життя самому мені працюється дещо комфортніше: коли зачиняюся у кімнаті і залишаюся один на один зі своїми книгами, платівками, ноутбуком. Вся відповідальність за те, що я роблю на мені. Я перша і остання інстанція».
«Нічим жертвувати не потрібно. Я для себе ці дві сфери особливо не розділяю. Більше того, використовую цей симбіоз як чудове джерело натхнення. Наприклад, на тексти пісень мене часто надихають книги. Щонайменше на чотири пісні «Фіолету» мене надихнув «Ловець у житі» Селінджера. Цю книгу я перечитую раз в два-три роки й цій традиції вже років з чотирнадцять. І щоразу, з кожним новим витком життя, по-новому переосмислюю історію Голдена Колфілда. Натомість, коли пишу ту ж прозу, то надихаюся музикою. У моєму новому романі «Рок-н-рол» кожен розділ супроводжується епіграфом-піснею, яка так чи інакше пов’язана з розділом, а основні меседжі перегукуються з подальшою оповіддю».
«Навколо знову рання осінь. Сумна, відлюдкувата юнка з гарячим чаєм в одній руці і вічно недочитаним Бредбері в іншій. З вологими дощовими губами та сизими очиськами. Вичікувально дивиться на мене спідлоба, врешті, так нічого і не дочекавшись, відводить погляд і зникає між сторінками книги».
«Птахи, на відміну від людей, не мріють. Вони живуть. Так, як уміють».
«…раніше я уявляв себе в 30 років якимось дядьком, а натомість відчуваю пацаном. Зрештою, мені й від сили дають 23–25 років. Не знаю, чи це добре, але за фізіологічними відчуттями оцінюю це як плюс. Єдине, чого я боюся у цьому періоді, – не прогледіти якісь класні можливості, бо світ постійно їх підганяє. Просто інколи у Києві їх настільки багато, що не знаю, за що ухопитися, щоб не прогадати, недарма втратити час».
«Сила ж завжди в простоті й відкритості, і не було на цій планеті більших сліпців, ніж філософи, які серед томів хибних роздумів та багаторічних пошуків поховали і своє життя, і його простий правдивий сенс».
«Чесно кажучи, не пам’ятаю звідки до мене прийшов «Капітан Смуток». Це словосполучення було зафіксовано у моїх нотатках. Я з тих людей, хто постійно носить паперовий записник в наплічнику, а на телефоні має сотні нотаток. Я щоденно фіксую різноманітні образи, ситуативні розмови з людьми, підслухане, побачене, почуте. Потім воно природно компілюється, міксується і гармонійно переосмислюється у віршах, прозі чи піснях. Десь так і з’явився Капітан Смуток. Я витягнув на поверхню свідомості цей образ, коли працював над рукописом».
«Музику і літературу я сприймаю як частини одного цілого. Звичайно, є певні нюанси в способі роботи. Музика вимагає командної співпраці. Я пишу текст, аранжування створюється музикантами і саунд-продюсером, результат проходить етапи оцінки і коректив різними людьми. Письменництво це праця, яка вимагає одинацтва. На цьому етапі життя самому мені працюється дещо комфортніше: коли зачиняюся у кімнаті і залишаюся один на один зі своїми книгами, платівками, ноутбуком. Вся відповідальність за те, що я роблю на мені. Я перша і остання інстанція».
«Нічим жертвувати не потрібно. Я для себе ці дві сфери особливо не розділяю. Більше того, використовую цей симбіоз як чудове джерело натхнення. Наприклад, на тексти пісень мене часто надихають книги. Щонайменше на чотири пісні «Фіолету» мене надихнув «Ловець у житі» Селінджера. Цю книгу я перечитую раз в два-три роки й цій традиції вже років з чотирнадцять. І щоразу, з кожним новим витком життя, по-новому переосмислюю історію Голдена Колфілда. Натомість, коли пишу ту ж прозу, то надихаюся музикою. У моєму новому романі «Рок-н-рол» кожен розділ супроводжується епіграфом-піснею, яка так чи інакше пов’язана з розділом, а основні меседжі перегукуються з подальшою оповіддю».
«Навколо знову рання осінь. Сумна, відлюдкувата юнка з гарячим чаєм в одній руці і вічно недочитаним Бредбері в іншій. З вологими дощовими губами та сизими очиськами. Вичікувально дивиться на мене спідлоба, врешті, так нічого і не дочекавшись, відводить погляд і зникає між сторінками книги».
«Птахи, на відміну від людей, не мріють. Вони живуть. Так, як уміють».
«…раніше я уявляв себе в 30 років якимось дядьком, а натомість відчуваю пацаном. Зрештою, мені й від сили дають 23–25 років. Не знаю, чи це добре, але за фізіологічними відчуттями оцінюю це як плюс. Єдине, чого я боюся у цьому періоді, – не прогледіти якісь класні можливості, бо світ постійно їх підганяє. Просто інколи у Києві їх настільки багато, що не знаю, за що ухопитися, щоб не прогадати, недарма втратити час».
«Сила ж завжди в простоті й відкритості, і не було на цій планеті більших сліпців, ніж філософи, які серед томів хибних роздумів та багаторічних пошуків поховали і своє життя, і його простий правдивий сенс».
«Чесно кажучи, не пам’ятаю звідки до мене прийшов «Капітан Смуток». Це словосполучення було зафіксовано у моїх нотатках. Я з тих людей, хто постійно носить паперовий записник в наплічнику, а на телефоні має сотні нотаток. Я щоденно фіксую різноманітні образи, ситуативні розмови з людьми, підслухане, побачене, почуте. Потім воно природно компілюється, міксується і гармонійно переосмислюється у віршах, прозі чи піснях. Десь так і з’явився Капітан Смуток. Я витягнув на поверхню свідомості цей образ, коли працював над рукописом».
Фото:
https://grosi.znaj.ua/407018-naykrashche-misce-dlya-horosho-seksu-biblioteka-top-naykrutishih-ukrajinskih-avtoriv-do-dnya-pisemnosti-ta-movi
, https://pershyj.com/p-ta-poh-sergii-martinyuk-pro-nominatsiyu-za-naigirshu-stsenu-seksu-33119
, https://konkurent.ua/publication/32575/sergiy-kolos-martinuk-ya-prosto-roblu-te-scho-diysno-pre/
.
Джерела:
Мартинюк, Сергій. Капітан Смуток: роман / С. Мартинюк ; авт. передм. Ю. Андрухович. – Харків: Ранок: Фабула, 2019. – 416 с. – (Дебют).
Мартинюк, Сергій «Колос». Король Дощу: роман / С. Колос Мартинюк. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2022. – 160 с.
Мартинюк, Сергій. Реп`яхи: поетична збірка / С. Мартинюк. – Харків: Фабула: Ранок, 2019. – 127 с.
***
https://konkurent.ua/publication/32575/sergiy-kolos-martinuk-ya-prosto-roblu-te-scho-diysno-pre/
https://chytay-ua.com/view.php?id=983
Мартинюк, Сергій. Капітан Смуток: роман / С. Мартинюк ; авт. передм. Ю. Андрухович. – Харків: Ранок: Фабула, 2019. – 416 с. – (Дебют).
Мартинюк, Сергій «Колос». Король Дощу: роман / С. Колос Мартинюк. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2022. – 160 с.
Мартинюк, Сергій. Реп`яхи: поетична збірка / С. Мартинюк. – Харків: Фабула: Ранок, 2019. – 127 с.
***
https://konkurent.ua/publication/32575/sergiy-kolos-martinuk-ya-prosto-roblu-te-scho-diysno-pre/
https://chytay-ua.com/view.php?id=983
Спецпроєкт
