Tom Stoppard: «Вік – це дуже висока ціна за зрілість»
Британський драматург, режисер, кіносценарист і критик, Командор ордену Британської імперії.
Людина, яка абсолютно володіє словом, як думкою, що залишиться в історії неодмінно. Абсолютне уособлення журналістики та театру, а початок життя його схожий на пригодницьку драму.
«Томаш Штраусслер з'явився на світ в єврейській родині в чеському місті Злін. З початком німецького вторгнення до Чехословаччини родина опинилась в Сінгапурі. У 1941 з загрозою японського вторгнення вже до Сінгапуру, мати разом із двома синами втекла до Індії; а батько, лікар взуттєвої фірми «Ba?a», разом з іншими працівниками-чоловіками загинув у морі під час спроби евакуації внаслідок японського бомбардування у 1942».
Коли Тома відвідували ідея або сюжет, протягом кількох місяців він міг списати сторінку примітками, багато з яких скоріш за все й не потрапляло до п'єси. Але він нічого не записував в блокноти, тим більше почуте або підслуховане.
Писав одразу від початку до кінця, не зупиняючись на проміжних сценах, насамперед перші рядки. На той час в нього вже складалось деяке уявлення про декорації, але це він окремо не позначав.
« Я не записую нічого, що можу втримати у голові – сценічні ремарки тощо. Коли я доходжу до кінця п'єси – а я пишу її пір'яною ручкою, на друкарській машинці не напишеш – на сторінці майже нічого немає, крім того, що кажуть герої. Потім диктую п'єсу, імпровізуючи всі сценічні ремарки, на магнітофон, з якого мій секретар переписує перший сценарій»
.
В ін є почесним доктором Оксфорда (2013), Єля, Кембриджа та інших університетів
Батьки його одружилися влітку 1934 року.
«Євген Штраусслер виріс у Брно, де закінчив класичну гімназію та медичний факультет університету, в 1929-му був головою виконавчого комітету Єврейського об'єднання Чехословаччини; з 1932 року служив лікарем взуттєвої фабрики «Ba?a» у Зліні, автор наукових статей та брошур на медичні теми. Мати – Марта Штрауслер з 1935 року працювала медсестрою на взуттєвій фабриці «Ba?a». Голокост та гетто пройшлися колесом по історії всієї його родини.
1946 року мати Томаша вдруге вийшла заміж, за майора британської армії Кеннета Стоппарда і родина опинилась в Англії. Вітчим, давши хлопчикам своє прізвище, зробив усе, щоб вони виросли справжніми британцями. Том навчався у приватних школах-інтернатах у Ноттінгемширі та Йоркширі. В 17 його виключили зі школи, і він зайнявся журналістикою, співпрацюючи у бристольських газетах. Приїхавши в 1960 році до Лондона, починає писати для радіо та телебачення під псевдонімом Вільям Бут (англ. William Boot), працював театральним критиком».
Його театральне життя пов'язане з двома містами, Лондоном та Ньйю-Йорком, кажучі про відмінності, він позначає, що театр у Нью-Йорку ближче до вулиці.
« У Лондоні, щоб дістатися сцени, де відбувається дія, зазвичай доводиться йти вглиб будівлі. На Бродвеї від тротуару вас відокремлюють лише пожежні двері, і вам пощастить, якщо звук поліцейської машини не розірве виставу декілька разів. Ця різниця щось означає...».
Щодо акторської або режисерської різниць, на його думку, немає жодної, якщо йдеться про найкращих.
«Перехресне запилення згладило досить різку різницю між стилями американської та британської акторської гри, хоча, ймовірно, все ще трохи складніше знайти американських акторів, які легко володіють риторикою, і британських акторів, які можуть відтворити ту контрольовану неохайність, яка, коли ми зіткнулися гру реалістичною»
.
Йому було цікаво, що в Нью-Йорку люди чекають рецензії в The New York Times, яка вирішує долю шоу. У Лондоні все інакше, але хіба ви не переживаєте всю ніч, очікуючи на наступний день рецензій? Звичайно, він теж турбувався, бо переконаний, що людина замішана у долях інших людей – продюсерів, режисерів, акторів – і хоче, щоб п'єса вдалася заради них так само, як і заради себе. Якщо серед рецензентів є сприятливий консенсус, це сприймаєтся, як розумне судження. Якщо змішані відгуки, вас надихають ті, кому сподобалося.
« Тривожить скоріше оцінка події, ніж п'єси. Ніхто з нас не працював би так старанно, якби не вірив у п'єсу, тому нам потрібен не критик, який би сказав, чи сподобалася вона нам, а критик, який скаже, чи вдалося нам її донести. Адже текст – лише один із аспектів театрального вечора; найчастіше найбільш запам'ятовуються моменти мало пов'язані з сказаними словами. Оцінюється, висловлюючись мовою, вся п'єса загалом. Позитивна оцінка означає, що в даному випадку п'єса вдалася, але це не означає, що так завжди буде».
В 1967 його перша повнометражна робота «Розенкранц і Гільденстерн мертві» була поставлена в Національному театрі Олд Вік. Це була неймовірна хвиля цікавості та популярності. За цим були інші, відзначені нагородами роботи.
«У 1970-х роках розпочинається міжнародна політична активність Стоппарда. Зустріч з Володимиром Буковським у Лондоні, поїздка до Чехословаччини, де він познайомився з опозиційним драматургом Вацлавом Гавелом, якому присвятив наступну п'єсу «Професійний трюк». У передмові він позначить, що приводом до її створення стала поява «Хартії 77». Стоппард також переклав деякі роботи Гавела англійською; працював у журналі Index on Censorship, із захисту свободи слова, та в комісії проти зловживання психіатрією. В 1977 з'явиться Every Good Boy Deserves Favour – п'єса-протест проти радянської каральної психіатрії, присвячена радянським дисидентам Файнбергу та Буковському. У 1983 році в Стокгольмі було засновано премію Тома Стоппарда для неофіційних чеських авторів. У 1997 році драматург посвячений у лицарі. Член Королівського літературного товариства».
Його п'єси на довгі роки стали основою репертуару Національного театру Лондона. Сюрреалізм, філософія, мораль свободи особистості, історична фантастика, утопії марксизма – про це й нетільки в його мистецьких творах.
Вважав, що робота має бути правдивою, бо глядачі мають вірити. «Але п'єса це ще й фізичний механізм. Щоб змусити цей механізм працювати, потрібно дуже багато часу та зусиль. Музика з'являється і зникає, світло змінюється і таке інше. Коли все це зроблено правильно, можна повернутися до тексту. Інакше те, що все здається вірним на папері, не допоможе».
Він не спирається на відгуки для того, щоб щось змінити, але змінює щось залежно від того, що відбувається з п'єсою, і від того, що він про неї думає. «Іноді, беручи участь у відновленні вистави, хочеться щось змінити, бо змінився сам, і те, що раніше здавалося інтригуючим чи кумедним, тепер може здатися банальним. Будь-яке відновлення вистави, в якій я беру участь, схильне до змін».
«У 1970-х роках розпочинається міжнародна політична активність Стоппарда. Зустріч з Володимиром Буковським у Лондоні, поїздка до Чехословаччини, де він познайомився з опозиційним драматургом Вацлавом Гавелом, якому присвятив наступну п'єсу «Професійний трюк». У передмові він позначить, що приводом до її створення стала поява «Хартії 77». Стоппард також переклав деякі роботи Гавела англійською; працював у журналі Index on Censorship, із захисту свободи слова, та в комісії проти зловживання психіатрією. В 1977 з'явиться Every Good Boy Deserves Favour – п'єса-протест проти радянської каральної психіатрії, присвячена радянським дисидентам Файнбергу та Буковському. У 1983 році в Стокгольмі було засновано премію Тома Стоппарда для неофіційних чеських авторів. У 1997 році драматург посвячений у лицарі. Член Королівського літературного товариства».
Його п'єси на довгі роки стали основою репертуару Національного театру Лондона. Сюрреалізм, філософія, мораль свободи особистості, історична фантастика, утопії марксизма – про це й нетільки в його мистецьких творах.
Вважав, що робота має бути правдивою, бо глядачі мають вірити. «Але п'єса це ще й фізичний механізм. Щоб змусити цей механізм працювати, потрібно дуже багато часу та зусиль. Музика з'являється і зникає, світло змінюється і таке інше. Коли все це зроблено правильно, можна повернутися до тексту. Інакше те, що все здається вірним на папері, не допоможе».
Він не спирається на відгуки для того, щоб щось змінити, але змінює щось залежно від того, що відбувається з п'єсою, і від того, що він про неї думає. «Іноді, беручи участь у відновленні вистави, хочеться щось змінити, бо змінився сам, і те, що раніше здавалося інтригуючим чи кумедним, тепер може здатися банальним. Будь-яке відновлення вистави, в якій я беру участь, схильне до змін».
Він ретельно вивчав свої п'єси, перевіряв сценічним часом. Він не вважав це за дослідження, скоріше робив заради інтересу та задоволення. Стоппард не вивчав квантову механіку, але його заворожувала таємниця, що лежить в основі світу, найвідомішим прикладом цього вважає корпускулярно-хвильовий дуалізм світла. Вважав це доброю метафорою для опису людської особистості.
Стоппард любив займатися освітленням та костюмами, завжди був присутній на першій репетиції нової п'єси і на кожній наступній, а також на обговореннях із художниками, художниками світла, художниками костюмів... «Мені подобається бути там, хоча я більше слухаю, ніж говорю. Зовнішній вигляд – це одне. Звук – набагато важливіше. Девід Лін десь сказав, що найскладніше у створенні фільмів – зрозуміти, наскільки швидко чи повільно змушуєш акторів говорити. Я раптом зрозумів, наскільки жахливо це ускладнювало створення фільму. Тому, що ти вже не можеш змінити, те що на екрані. Коли пишеш п'єсу, вона видає певний шум у твоїй голові, і для мене репетиції – це, в основному, процес спроби відтворити цей шум».
Допрем'єрний час для нього дуже хвилюючий, і його дуже цікавить перша публіка, яка дивиться виставу. Мова про необхідні попередні перегляди. «…моя п'єса «Справжній інспектор Хаунд» була першою, яку показали в Лондоні в 1968 році. Думка про те, щоб одразу після генеральної репетиції розпочати прем'єру, лякає. Так було з «Розенкранцем і Гільденстерном», і нам це зійшло з рук, але для «Стрибунів» у нас було кілька попередніх переглядів, до кінця яких я вилучив з п'єси п'ятнадцять хвилин дій і діалогів. Ненавиджу прем'єри. Я ходжу на них із ввічливості до акторів, а потім ми всі випиваємо та йдемо додому».
Тричі одружений, батько чотирьох синів: «Один мій син актор (Ед Стоппард пр. авт), інший – зовсім не любить театр».
Стоппард любив займатися освітленням та костюмами, завжди був присутній на першій репетиції нової п'єси і на кожній наступній, а також на обговореннях із художниками, художниками світла, художниками костюмів... «Мені подобається бути там, хоча я більше слухаю, ніж говорю. Зовнішній вигляд – це одне. Звук – набагато важливіше. Девід Лін десь сказав, що найскладніше у створенні фільмів – зрозуміти, наскільки швидко чи повільно змушуєш акторів говорити. Я раптом зрозумів, наскільки жахливо це ускладнювало створення фільму. Тому, що ти вже не можеш змінити, те що на екрані. Коли пишеш п'єсу, вона видає певний шум у твоїй голові, і для мене репетиції – це, в основному, процес спроби відтворити цей шум».
Допрем'єрний час для нього дуже хвилюючий, і його дуже цікавить перша публіка, яка дивиться виставу. Мова про необхідні попередні перегляди. «…моя п'єса «Справжній інспектор Хаунд» була першою, яку показали в Лондоні в 1968 році. Думка про те, щоб одразу після генеральної репетиції розпочати прем'єру, лякає. Так було з «Розенкранцем і Гільденстерном», і нам це зійшло з рук, але для «Стрибунів» у нас було кілька попередніх переглядів, до кінця яких я вилучив з п'єси п'ятнадцять хвилин дій і діалогів. Ненавиджу прем'єри. Я ходжу на них із ввічливості до акторів, а потім ми всі випиваємо та йдемо додому».
Тричі одружений, батько чотирьох синів: «Один мій син актор (Ед Стоппард пр. авт), інший – зовсім не любить театр».
Критика, режисери та глядачі хвалили його за красномовство, володіння мовою – афоризмами, каламбурами, епіграмами, що записав та вклав в уста своїх персонажів. Всі ці необхідні слова та інтонації з'являються, коли йому це потрібно. Він вважав важливим те, що дуже часто конкретна репліка більш-менш довільно приписується конкретному персонажу. Але, міг передати її іншому. Стоппард багато покладався на гру актора, щоб допомогти індивідуалізувати персонаж. Він програвав всіх своїх персонажів, бо під час писання ходив кімнатою і вимовляв діалоги.
Іноді позначав, що сюжет та персонажі для нього не головне.
Його персонажі говорять так само, як він щодо жінок, за власним зізнанням, навколо них аура таємничості, в яку важко проникнути. Перед тим, як написати «Ніч і день», подумав: «Мені набридло чути, що в моїх п'єсах немає хороших жіночих ролей, тож я зіграю одну». В процесі виявилося, що п'єса не тільки про жінку. Замислювався й над тим, щоб колись написати про Жанну д'Арк.
Під час написання в нього виникають сюрпризи, коли не знає, що персонаж збирається зробити далі чи чим закінчиться історія.
Коли починав працювати, зникав з дому, для того щоб, по-перше, поринути в себе, по-друге, їде щоб подумати і зосередитись. Коли повертався, зазвичай працював в гарній довгій кімнаті, яка раніше була стайнею, де є письмовий стіл і купа паперу. Більшість п'єс писав за кухонним столом увечері, коли всі сплять. Вдень мало що встигав зробити; хоча мав секретаря, який відповідав на телефонні дзвінки. Але ж Стоппарду завжди хотілося знати, хто саме дзвонить.
Його персонажі говорять так само, як він щодо жінок, за власним зізнанням, навколо них аура таємничості, в яку важко проникнути. Перед тим, як написати «Ніч і день», подумав: «Мені набридло чути, що в моїх п'єсах немає хороших жіночих ролей, тож я зіграю одну». В процесі виявилося, що п'єса не тільки про жінку. Замислювався й над тим, щоб колись написати про Жанну д'Арк.
Під час написання в нього виникають сюрпризи, коли не знає, що персонаж збирається зробити далі чи чим закінчиться історія.
Коли починав працювати, зникав з дому, для того щоб, по-перше, поринути в себе, по-друге, їде щоб подумати і зосередитись. Коли повертався, зазвичай працював в гарній довгій кімнаті, яка раніше була стайнею, де є письмовий стіл і купа паперу. Більшість п'єс писав за кухонним столом увечері, коли всі сплять. Вдень мало що встигав зробити; хоча мав секретаря, який відповідав на телефонні дзвінки. Але ж Стоппарду завжди хотілося знати, хто саме дзвонить.
Щодо порядку п'єси, кількості актів і сцен, він не опрацьовував весь сюжет перед початком, лише загальний план. П'єса змінюється у міру написання. Наприклад, у «Джамперсах» кінець першого акту в схемі виявився кінцем другого, за яким тільки епілог. Причина змін, частково внутрішня, частково опосередкована.
«Режисери та театральні менеджери віддають перевагу двоактам п'єс, тому що вважають, що глядачам подобається лише один антракт. Це показує, наскільки прагматичний театр – мабуть, найпрагматичніший вид мистецтва, якщо не брати до уваги реклами».
При написанні він просувався за сюжетом, від початку до кінця, але це ж не схоже на гру на скрипці , тому не так вже й складно. «Складнощі різняться на різних етапах. Перша – у вас немає нічого, від чого потрібно штовхнутись, щоб написати п'єсу. Потім з'являється ідея, але це може бути кілька ідей, які можуть належати до двох або трьох п'єс. Зрештою, якщо пощастить, вони можуть підійти до однієї п'єси. Наступна складність, перекласти ці абстрактні ідеї на конкретні ситуації. Це дуже довгий та складний період. Інша складність – зрозуміти, коли розпочати; це як курка і яйце: ви не знаєте, що писатимете, доки не почнете, і не можете почати, доки не впізнаєте. Нарешті, якимось дивним, квантово-механічним чином два поїзди прибувають на одну лінію, не зіткнувшись, і ви можете почати. Наступний етап не зовсім приємний, але захоплюючий і поглинаючий – ви живете зі страхом, що це може зникнути. Є тримісячний період, коли я не хочу ні з ким вітатись, щоб не пропустити думку, яка може все змінити».
Щодо слави та визнання, що французькою звучить, як gloire або досягнення, йому це подобалось, надавали переваги й психологічні, соціальні та матеріальні аспекти. «…мені не потрібно турбуватися про те, хто я, бо я той, хто написав ці п'єси. Соціальні переваги приваблюють лише одну половину мене, тому що в мене є дві частини: затворник і шанувальник. І шанувальник у мені все ще радий зустрічам з людьми, якими я захоплююсь. Щодо матеріального, мені подобається мати трохи грошей. Найкращий спосіб виміряти багатство – це оцінити суму, яку можна витратити бездумно на випадкову покупку, яка просто не помітна. По-справжньому багаті можуть дозволити собі це у Cartier; я цілком щасливий, якщо можу зробити це в гарному книгарні чи гарному ресторані».
На його думку, десять заповідей, на відміну від правил тенісу, не можуть бути змінені, бо це ж про фундаментальні моральні принципи, які мають вічну цінність, завдяки трансцендентному походженню або їхній релігійній основі. Він в це абсолютно вірив. На питання щодо віри, відповідав: «
Ну, я весь час озираюсь. Коли мене запитують, чи я вірю в Бога, я відповідаю, що не розумію сенсу питання. Я схвалюю віру в Бога і намагаюся поводитись так, ніби вона є, але це навряд чи можна назвати вірою. Я не знаю, в чому полягає релігійна впевненість, хоча, мабуть, вона містить багато. Мені не до вподоби релігійні обряди, бо я мислю інтелектом, а аргументи на користь Бога не є інтелектуальними. Однак войовничий гуманізм дратує мене набагато більше, ніж євангелізація».
Про перші та ранні впливи на творчість та сприйняття світу, каже, що в око впадали джерела різні. «Мене зачепили і зацікавили «Озирнися в гніві» Джона Осборна, «Чекаючи на Годо» Беккета, «День народження» Пінтера, «Наступного разу я заспіваю тобі…». Це на самому початку мого писання. Я б остерігся називати їх джерелами натхнення. Я пишу так не тому, що це мені подобається. Вони мені подобалися через те, як я пишу, чи всупереч цьому». Щодо константних вражень крізь все життя пристрасть до Хемінгуея та Івліна Во, до яких повертався з кожним разом, немов вперше, бо є що читати, про що подумати, що вдосконалювати в собі.
Він цілковито погоджувався з тим, що творчість письменника – плід психозу та самоаналізу. Надскаднішим в драматургії вважає її структуру, найпростішим – діалог.
Том натхненно наслідував твердження легендарного реформатора Пітера Брука про те, що театр вкорінений в чомусь святому і, можливо, Лондон до цієї автентики ближчий. В Нью-Йорку все трапляється немов швидше – одне успішне влучання в яблучко – і ви багаті та знамениті. «Багаті стають ще знаменитішими, а знамениті ще багатшими. Ви – притча у язицех. Таксисти прочитали про вас і пам'ятатимуть вас ще два тижні. Вас сфотографують для Vogue у новому одязі і з валізою Vuitton, якщо це ваша сумка. Якщо це нова п'єса, всі завдячують авторові, вони його вшановують – власники театру, продюсери, актори. Навіть швейцар на сцені якимось чином зачіпає паличкою. Почуття, що від успіху так багато залежить дуже важко ігнорувати, мабуть, неможливо. Британці більш флегматичні щодо цього. Глядачі, відповідно, також не виняток. У Лондоні лише американці встають, щоб аплодувати акторам, і лише американська публіка видає ці пронизливі крики, які є найвищою формою схвалення».
Про перші та ранні впливи на творчість та сприйняття світу, каже, що в око впадали джерела різні. «Мене зачепили і зацікавили «Озирнися в гніві» Джона Осборна, «Чекаючи на Годо» Беккета, «День народження» Пінтера, «Наступного разу я заспіваю тобі…». Це на самому початку мого писання. Я б остерігся називати їх джерелами натхнення. Я пишу так не тому, що це мені подобається. Вони мені подобалися через те, як я пишу, чи всупереч цьому». Щодо константних вражень крізь все життя пристрасть до Хемінгуея та Івліна Во, до яких повертався з кожним разом, немов вперше, бо є що читати, про що подумати, що вдосконалювати в собі.
Він цілковито погоджувався з тим, що творчість письменника – плід психозу та самоаналізу. Надскаднішим в драматургії вважає її структуру, найпростішим – діалог.
Том натхненно наслідував твердження легендарного реформатора Пітера Брука про те, що театр вкорінений в чомусь святому і, можливо, Лондон до цієї автентики ближчий. В Нью-Йорку все трапляється немов швидше – одне успішне влучання в яблучко – і ви багаті та знамениті. «Багаті стають ще знаменитішими, а знамениті ще багатшими. Ви – притча у язицех. Таксисти прочитали про вас і пам'ятатимуть вас ще два тижні. Вас сфотографують для Vogue у новому одязі і з валізою Vuitton, якщо це ваша сумка. Якщо це нова п'єса, всі завдячують авторові, вони його вшановують – власники театру, продюсери, актори. Навіть швейцар на сцені якимось чином зачіпає паличкою. Почуття, що від успіху так багато залежить дуже важко ігнорувати, мабуть, неможливо. Британці більш флегматичні щодо цього. Глядачі, відповідно, також не виняток. У Лондоні лише американці встають, щоб аплодувати акторам, і лише американська публіка видає ці пронизливі крики, які є найвищою формою схвалення».
Отже, він уявляв свого ідеального глядача. Але, напевно для кожного з митців, які беруть участь у створенні вистави йдеться про різне.
«Пітер Вуд
(режисер, продюсер, сценарист пр. авт) має на увазі зовсім іншого глядача, щось середнє між Рупертом Медведем та Вінні-Пухом. Він іноді дивує, змушуючи мене багато чого пояснювати на рівні банальностей. Якби в мене був ідеальний глядач, це був би хтось дотепніший і уважніший, ніж середньостатистичний глядач, про якого думає Пітер. Багато змін у репетиціях пов'язані з тим, щоб примирити його глядача з моїм».
На його думку, в театрі все важливо, навіть форма завіси, бо
«вона визначає форму п'єси, подібно до прольотів мосту. Це як архітектура: є структура та свідомий архітектор, який працює над нею».
З Пітером Вудом працював близько двох десятків років і завжди брав безпосередню участь в постановці своїх п'єс. Що стосується Америки, це вистава «Справжня річ» Майка Ніколса.
«Але хто знає, що відбувається у інших місцях? Ти радий, що вистави ставлять, і сподіваєшся на краще».
Критика до нашого героя здебільшого була схвальною, але були й ті, хто звинувачував його у поверховості, в тому, що п'єси його – це суцільна лінгвістична піротехніка, блискуча гра слів, дотепні каламбури, але не містять багато сенсу. Він спокійно погоджується, вбачаючи в цих оцінках певну справедливість,
«оскільки, якби я написав есе замість п'єси на будь-яку з цих тем, це було б не таке вже глибоке есе».
Є в нього і безліч спогадів, щодо великих колег і акторів. Він згадує, наприклад, перше знайомство з Гарольдом Пінтером, коли працював журналістом у Брістолі, коли той прийшов подивитися студентську постановку «Дня народження».
«Я зрозумів, що він сидить переді мною. Я був дуже збентежений і довго ламав голову, як зав'язати з ним розмову. Нарешті, я поплескав його по плечу і спитав: «Ви Гарольд Пінтер чи просто схожі?» Він запитав: « Так. І що?». На цьому все завершилося».
Щодо першої зустрічі з Лоренсом Олів'є, це відбулося, коли шукали акторів на ролі Розенкранца і Гільденстерна та не затвердили Олів'є на роль Гравця, хоча він і сам сумнівався чи його це герой.
«Якось Олів'є прийшов на репетицію. Він спостерігав за нами хвилин п'ятнадцять, а потім, йдучи, висловив одну пропозицію. Не пам'ятаю яку. Біля дверей він обернувся, підморгнув усім і сказав: «Це зробить лише рідкісна перлина».
Він дружив із чеськими драматургами, звичайно генетика дається взнаки, але з уточненнями.
«Уся ця чеська історія зі мною вийшла з-під контролю. Мені не було і двох років, коли я виїхав із країни, і повернувся на тиждень у 1977 році. Я навчався в англійській школі та виховувався англійською мовою. Тому я не почуваюся чехом. Мені подобається, що пише Гавел. Коли я вперше познайомився з його творчістю, я подумав, що «Меморандум» – п'єса, яку я хотів би написати, хоча про багато п'єс такого не скажеш. А коли я зустрів його, я полюбив його як людину. Там я познайомився з іншими письменниками, які мені подобалися і якими я захоплювався, і гостро переживав їхнє становище. Але я міг сісти не на той літак і приземлитися в Польщі або Парагваї і відчути те саме про становище письменників там».
Написання кіносценаріев теж його тема, але він ніколи не писав оригінальних, бо, за власним твердженням, не мав оригінальних ідей. Коли йому пропонували ідеї чиїсь, відповідав: «все, що ви про мене знаєте, це те, що я вже написав; це не має жодного відношення до того, що я хочу робити далі, бо я й сам цього не знаю». Щодо різниці в написанні пієс і кіносценарієв, головна відмінність, за Стоппардом, полягає в тому, що в кіно сценарист служить режисерові, а в театрі режисер служить сценаристу – у широкому розумінні.
Щодо власної екранізації стоппардовського «Розенкранца і Гільденстерна», він сам запропонував себе в режисери, бо це, на його думку, був шлях найменшого опору, а також тому, що вважав себе єдиним, готовим створити необхідне насильство над п'єсою, бо в процесі роботи багато чого викинув і додав.
Цікавили його й екранізацію п'єс інших драматургів, хоча це вже було не на рівні пристрасті, «а щоб чимось зайняти себе».
Щодо мрій… він хотів написати дуже просту п'єсу, можливо, із двома-трьома персонажами в одному місці. Літературну, не п'єсу-подію, «в якій весь час та енергія будуть присвячені мові, розумовому процесу та емоціям…». А ще радіоп'єсу, що повністю складається зі звукових ефектів.
Том Стоппард помер у себе вдома в графстві Дорсет, Англія, 29 листопада 2025 року у віці 88 років.
Автор, який за власним твердження, завжди був зайнятий своїм папірцем та
той, хто не вмів створювати сюжети та не цікавився ними – Tom Stoppard в «Пунктирі на теренах долі».
Олена Ємельянова
«An artist is the magician put among men to gratify – capriciously – their urge for immortality. The temples are built and brought down around him, continuously and contiguously, from Troy to the fields of Flanders. If there is any meaning in any of it, it is in what survives as art, yes even in the celebration of tyrants, yes even in the celebration of nonentities. What now of the Trojan War if it had been passed over by the artist's touch? Dust. A forgotten expedition prompted by Greek merchants looking for new markets. A minor redistribution of broken pots. But it is we who stand enriched, by a tale of heroes, of a golden apple, a wooden horse, a face that launched a thousand ships – and above all, of Ulysses, the wanderer, the most human, the most complete of all heroes – husband, father, son, lover, farmer, soldier, pacifist, politician, inventor and adventurer».
«...Англія є домівкою для всіх відтінків політичного вигнання. Вони надають притулок не з поваги до шукачів притулку, а з поваги до себе. Вони винайшли особисту свободу, і вони це знають, і вони зробили це, не маючи жодних теорій про це. Вони цінують свободу, бо це свобода».
«Be happy – if you're not even happy, what's so good about surviving?».
«Біографи змушені залишатися вірними «неспростовним» фактам. Але письменник із багатою уявою – той, хто «вигадує» може створити більш «переконливу» історію з історії, бо історична правда дещо нестабільна, на відміну від незаперечної правди мистецького вимислу».
«Більшість чоловіків дають поради, схожі, на пусті відра. Але ж сприймають їх за результатом практики або зерна».
«Вічність – жахлива думка. Я маю на увазі, де вона закінчиться?».
«Він каже, що його мета – поезія. У поезію з пістолетів не ціляться. У поетів, можливо».
«Вік – це дуже висока ціна за зрілість».
«Глядачі знають, чого очікувати, і це все, у що вони готові вірити».
«Демократія не в голосуванні, а в підрахунку голосів».
«Довіра – це поле, яке розширюється… Чиста недовіра ледве проглядається на обличчі, перш ніж голова починає кивати з усією мудрістю миттєвого ретроспективного погляду».
«Для чого ж потрібні книги друга, якщо не для того, щоб їх позичати?».
«Життя в коробці краще, ніж ніякого життя, гадаю. У тебе був би хоча б шанс. Ти міг би лежати і думати: «Ну, принаймні я не мертвий».
«Життя – це азартна гра з жахливими шансами. Якби це була ставка, ти б її не прийняв».
«Завжди носіть із собою дитинство й ви ніколи не станете старим».
«Здорове гідне ставлення заразне, але не чекайте, щоб підхопити його від інших. Будьте носієм».
«Зрада – не гріх, якщо вона примхлива».
«ЗМІ. Звучить як з’їзд спіритуалістів».
«Звісно, краще знати непотрібні речі, ніж нічого не знати».
«It is a defect of God's humour that he directs our hearts everywhere but to those who have a right to them».
«Іноземний кореспондент – це той, хто живе за кордоном і листується, зазвичай у формі есе, що не містять нових фактів. В іншому випадку це той, хто літає з готелю в готель і вважає, що найцікавіше в будь-якій історії – це те, що він прибув, щоб висвітлити її».
«Імовірність виводиться з принципів, але істину чи достовірність отримують лише з фактів».
«It's no trick loving somebody at their best. Love is loving them at their worst».
«I am not my body. My body is nothing without me».
«Ймовірно, існує календарна дата – момент – коли тягар доказування перейшов від атеїста до віруючого, коли, раптово, таємно, його отримали ті, хто не вірить».
«Краса бажана для того, щоб її осквернити; не заради неї самої, а заради радості, яку приносить впевненість у її оскверненні».
«Коли ми знайдемо всі таємниці та втратимо весь сенс, ми залишимося самі, на порожньому березі. Тоді ми будемо танцювати...».
«Людина, яка розмовляє сама з собою, але зі змістом, не більш шалена, ніж людина, яка розмовляє з іншими, але несе нісенітницю».
«Left to themselves people are noble, generous, uncorrupted, they'd create a completely new kind of society if only people weren't so blind, stupid and selfish».
«Good things, when short, are twice as good».
«Кожен хід продиктований попереднім – у цьому сенс порядку».
«Коментарі дешеві, але факти коштують дорого».
«Краще бути цитованим, ніж чесним».
«Кінокамера – це як спостерігати за тобою здалеку, коли закоханий тобі чоловік – ти вдаєш, що його немає».
«Коли Гарольд Пінтер лобіював перейменування Лондонського театру комедії на театр Пінтера, Стоппард написав у відповідь: «Ви натомість думали про те, щоб змінити свою назву на Гарольд Комеді?».
«Коли хтось не погоджується з вами з морального питання, ви вважаєте, що він на крок позаду у своїх думках, а він навпаки. ...я приймаю обидві сторони,.. перестрибуючи через великі моральні питання, спростовуючи себе та спростовуючи спростування до істини. Бо вона має бути поєднанням двох протилежних напівправд. І ви ніколи не досягнете її, бо завжди є щось ще, що можна сказати напротивагу».
«Мабуть, на початку був момент, коли ми могли сказати – ні. Але якимось чином ми його пропустили».
«Майстерність без уяви – це майстерність, яка дає нам багато корисних предметів, таких як плетені кошики для пікніка. Уява без майстерності дає нам сучасне мистецтво».
«Ми актори – ми протилежність людям!».
«Ми не зберігаємо, коли намагаємось втримати, немов мандрівники, які мусять нести все на руках, а те, що впустимо, підберуть ті, хто йде позаду. Процесія дуже довга, а життя дуже коротке. Ми помираємо на марші. Але поза маршем нічого немає, тому ніщо не може бути втрачено. Зниклі п'єси Софокла з'являться по шматочках або будуть написані знову іншою мовою. Стародавні ліки від хвороб знову відкриються. Математичні відкриття, побачені та втрачені з поля зору, знову матимуть свій час. Ви ж не думаєте, що якби весь Архімед ховався у великій бібліотеці Александрії, ми б втратили штопор?».
«Коментарі дешеві, але факти коштують дорого».
«Краще бути цитованим, ніж чесним».
«Кінокамера – це як спостерігати за тобою здалеку, коли закоханий тобі чоловік – ти вдаєш, що його немає».
«Коли Гарольд Пінтер лобіював перейменування Лондонського театру комедії на театр Пінтера, Стоппард написав у відповідь: «Ви натомість думали про те, щоб змінити свою назву на Гарольд Комеді?».
«Коли хтось не погоджується з вами з морального питання, ви вважаєте, що він на крок позаду у своїх думках, а він навпаки. ...я приймаю обидві сторони,.. перестрибуючи через великі моральні питання, спростовуючи себе та спростовуючи спростування до істини. Бо вона має бути поєднанням двох протилежних напівправд. І ви ніколи не досягнете її, бо завжди є щось ще, що можна сказати напротивагу».
«Мабуть, на початку був момент, коли ми могли сказати – ні. Але якимось чином ми його пропустили».
«Майстерність без уяви – це майстерність, яка дає нам багато корисних предметів, таких як плетені кошики для пікніка. Уява без майстерності дає нам сучасне мистецтво».
«Ми актори – ми протилежність людям!».
«Ми не зберігаємо, коли намагаємось втримати, немов мандрівники, які мусять нести все на руках, а те, що впустимо, підберуть ті, хто йде позаду. Процесія дуже довга, а життя дуже коротке. Ми помираємо на марші. Але поза маршем нічого немає, тому ніщо не може бути втрачено. Зниклі п'єси Софокла з'являться по шматочках або будуть написані знову іншою мовою. Стародавні ліки від хвороб знову відкриються. Математичні відкриття, побачені та втрачені з поля зору, знову матимуть свій час. Ви ж не думаєте, що якби весь Архімед ховався у великій бібліотеці Александрії, ми б втратили штопор?».
«Ми робимо на сцені те, що має відбуватися поза сценою. Це свого роду цілісність...».
«Ми проходимо по наших мостах і спалюємо їх за собою, на нашому шляху вперед залишається тільки пам'ять про запах диму і про те, що колись наші очі були сповнені сліз».
«Моя робота завжди намагалася поєднати істину з красою; але коли мені доводилося вибирати одне чи інше, я зазвичай обирав прекрасне».
«Мова – це кінцевий інструмент, грубо застосований до нескінченної кількості ідей, і одним із наслідків неврахування цього є те, що сучасна філософія зробила себе смішною, аналізуючи такі твердження, як «Це хороший бутерброд з беконом» або «Бедсер добре провів час».
«Національна галерея – це пам’ятник ірраціональності! Кожен концертний зал – це пам’ятник ірраціональності! – як і доглянутий сад, або послуга коханого, або притулок для бездомних собак! ...якби раціональність була критерієм існування речей, світ був би одним гігантським полем соєвих бобів!».
«Непередбачуване та зумовлене розгортаються разом, щоб зробити все таким, яким воно є».
«Незважаючи на всі компаси світу, існує лише один напрямок, і час – його єдина міра».
«Невизначеність – це нормальний стан».
«Одні вважають, що ми для вас, інші, що ви для нас. Це дві сторони однієї монети».
«Обов'язки тяжіють до того, хто може їх виконати».
«По суті, людина, яка приховувала свою приватність і бажала, щоб її повна байдужість до публічної уваги була загальновизнана».
«Проблема людей в тому, що майже ніхто більше не веде себе природно, всі поводяться так, немов побачили себе в кіно. Все життя зараз таке. Не можна навіть думати природно, тому що для тебе вже обрана думка, яку ти повинен висловлювати. Оригінальність витрачено. І все-таки важко відмовитися від віри в неповторність людини».
«Публічні пози мають конфігурацію приватного божевілля».
«Revolution is a trivial shift in the emphasis of suffering; the capacity for self-indulgence changes hands».
«…реальність – назва, яку ми даємо повсякденному досвіду».
«Since we cannot hope for order let us withdraw with style from the chaos».
«Саме бажання знати робить нас важливими».
«Саме це поняття нескінченного ряду в шостому столітті до нашої ери призвело грецького філософа Зенона до висновку, що оскільки стріла, випущена в ціль, спочатку повинна подолати половину відстані, потім половину, що залишилася, а потім половину, що залишилася, і так далі до нескінченності, то в результаті, як я зараз покажу, хоча стріла
завжди наближається до своєї цілі, вона ніколи не досягає її, і святий Себастьян помер від страху».
«Сприймай кожен вихід як вхід кудись ще».
«По суті, людина, яка приховувала свою приватність і бажала, щоб її повна байдужість до публічної уваги була загальновизнана».
«Проблема людей в тому, що майже ніхто більше не веде себе природно, всі поводяться так, немов побачили себе в кіно. Все життя зараз таке. Не можна навіть думати природно, тому що для тебе вже обрана думка, яку ти повинен висловлювати. Оригінальність витрачено. І все-таки важко відмовитися від віри в неповторність людини».
«Публічні пози мають конфігурацію приватного божевілля».
«Revolution is a trivial shift in the emphasis of suffering; the capacity for self-indulgence changes hands».
«…реальність – назва, яку ми даємо повсякденному досвіду».
«Since we cannot hope for order let us withdraw with style from the chaos».
«Саме бажання знати робить нас важливими».
«Саме це поняття нескінченного ряду в шостому столітті до нашої ери призвело грецького філософа Зенона до висновку, що оскільки стріла, випущена в ціль, спочатку повинна подолати половину відстані, потім половину, що залишилася, а потім половину, що залишилася, і так далі до нескінченності, то в результаті, як я зараз покажу, хоча стріла
завжди наближається до своєї цілі, вона ніколи не досягає її, і святий Себастьян помер від страху».
«Сприймай кожен вихід як вхід кудись ще».
«Один китаєць, з династії Тан, на думку деяких, великий філософ. Йому якось наснилось, що він – метелик, і з цієї хвилини він уже ніколи не був повністю впевнений, що він не метелик, якому сниться, що він китайський філософ».
«Слова священні. Вони заслуговують на повагу. Якщо ви вимовляєте правильні слова в правильному порядку, ви можете трохи підштовхнути світ».
«Смерть, звичайно велике нещастя, але все же не саме велике, якщо вибирати між нею і безсмертям».
«Тема п'єси існує до самого сюжету, і це завжди абстрактне. Мене зацікавлює якась ідея, і я бачу, що вона має драматичний потенціал. Поступово я розумію, як чиста ідея може поєднуватися з драматичною подією. Але це все ще не п'єса, поки не вигадаєш правдоподібний сюжет».
«To be an artist at all is like living in Switzerland during a world war. To be an artist in Zurich, in 1917, implies a degree of self-absorption that would have glazed over the eyes of Narcissus.»
«We cross our bridges when we come to them and burn them behind us, with nothing to show for our progress except a memory of the smell of smoke, and a presumption that once our eyes watered».
«We are tied down to a language which makes up in obscurity what it lacks in style».
«When I was at school, on certain afternoons we all had to do what was called Labour – weeding, sweeping, sawing logs for the boiler-room, that sort of thing; but if you had a chit from Matron you were let off to spend the afternoon messing about in the Art Room. Labour or Art. And you've got a chit for life? Where did you get it? What is an artist? For every thousand people there's nine hundred doing the work, ninety doing well, nine doing good, and one lucky bastard who's the artist».
«Слова священні. Вони заслуговують на повагу. Якщо ви вимовляєте правильні слова в правильному порядку, ви можете трохи підштовхнути світ».
«Смерть, звичайно велике нещастя, але все же не саме велике, якщо вибирати між нею і безсмертям».
«Тема п'єси існує до самого сюжету, і це завжди абстрактне. Мене зацікавлює якась ідея, і я бачу, що вона має драматичний потенціал. Поступово я розумію, як чиста ідея може поєднуватися з драматичною подією. Але це все ще не п'єса, поки не вигадаєш правдоподібний сюжет».
«To be an artist at all is like living in Switzerland during a world war. To be an artist in Zurich, in 1917, implies a degree of self-absorption that would have glazed over the eyes of Narcissus.»
«We cross our bridges when we come to them and burn them behind us, with nothing to show for our progress except a memory of the smell of smoke, and a presumption that once our eyes watered».
«We are tied down to a language which makes up in obscurity what it lacks in style».
«When I was at school, on certain afternoons we all had to do what was called Labour – weeding, sweeping, sawing logs for the boiler-room, that sort of thing; but if you had a chit from Matron you were let off to spend the afternoon messing about in the Art Room. Labour or Art. And you've got a chit for life? Where did you get it? What is an artist? For every thousand people there's nine hundred doing the work, ninety doing well, nine doing good, and one lucky bastard who's the artist».
«Words, words. They're all we have to go on».
«What a fine persecution—to be kept intrigued without ever quite being enlightened».
«Faith may be defined briefly as an illogical belief in the occurrence of the improbable».
«У моєму житті буде поезія. І пригоди. І кохання, кохання, кохання, понад усе. Кохання, якого ще ніколи не було в п'єсі. Нестримне, некероване, як бунт у серці, і нічого не вдієш, чи то руїна, чи захоплення».
«У театрі часто виникає напруга, майже протиріччя між тим, як думали б і поводилися реальні люди, і свого роду нав'язаним драматизмом. Мені подобаються діалоги, які трохи тендітніші, ніж саме життя».
«Усе своє життя ти живеш так близько до правди, що вона стає постійною розмитістю в куточку твого ока, а коли щось підштовхує її до обрисів, це ніби потрапив у засідку гротеску».
«Усе моє життя – це очікування питань, на які я підготував відповіді».
«Успіх у житті полягає в тому, щоб підтримувати цей екстаз, завжди горіти цим твердим, подібним до коштовного каміння полум’ям».
«Художник – це чарівник, поставлений серед людей, щоб задовольнити – примхливо – їхнє прагнення до безсмертя».
«Я пишу п’єси, бо діалог – це найповажніший спосіб суперечити самому собі».
«Я все ще вірю, що якщо ваша мета – змінити світ, журналістика – це більш безпосередня короткострокова зброя».
«Якими б недосконалими не були речі, якщо у вас є вільна преса, все можна виправити, а без неї все можна приховати».
«Я не люблю розкриватися, я дуже скритна людина».
«Я ніколи не став би говорити про свою роботу і про себе більше дев'яноста секунд».
«Я страждаю від звичайної помилки, що п'єса була готова ще до того, як ми запустили постановку. Це трапляється щоразу».
«Я завжди захоплювався і мріяв написати один із тих кіносценаріїв 40-х років, де кожен рядок написаний із відверто штучною різкістю та лаконічністю. Пітер Вуд, режисер, з яким я пропрацював шістнадцять років, іноді почувається зобов'язаним знайти людяність, можливо, романтичну двозначність, у сценах, які написані не так, але, сподіваюся, містять у собі таку можливість. Мені подобається поверхневий блиск, але дуже легко досягти цього в перший вечір, а потім виявити, що це була краща постановка п'єси; потім блиск починає тріщати по швах. В ідеалі потрібно створити настільки глибоку та міцну основу, щоб актори постійно відкривали нові можливості під поверхнею, так щоб найкраща гра виявлялась останньою».
«Я не математик, але я знав, що протягом століть математика вважалася царицею наук, тому що претендувала на достовірність. Вона ґрунтувалася на деяких фундаментальних достовірностях – аксіомах – які вели до інших. Але потім, у якомусь сенсі, все пішло не так з такими поняттями, як неевклідова геометрія – я маю на увазі, якщо дивитися на неї з погляду Евкліда. Математика фізики виявилася заснованою на невизначеності, на ймовірності і випадковості. І якщо ви такий, як я, ви думаєте – це є п'єса. Знайти ідею для п'єси – все одно, що підібрати черепашку на пляжі. Я почав вивчати математику, але не знайшов те, що шукав. Зрештою, я зрозумів, що шукаю те, що знайоме будь-якому студенту-фізику пе ршого курсу, а саме квантову механіку. Тож я почав читати про це».
«Я все ще вірю, що якщо ваша мета – змінити світ, журналістика – це більш безпосередня короткострокова зброя».
«Якими б недосконалими не були речі, якщо у вас є вільна преса, все можна виправити, а без неї все можна приховати».
«Я не люблю розкриватися, я дуже скритна людина».
«Я ніколи не став би говорити про свою роботу і про себе більше дев'яноста секунд».
«Я страждаю від звичайної помилки, що п'єса була готова ще до того, як ми запустили постановку. Це трапляється щоразу».
«Я завжди захоплювався і мріяв написати один із тих кіносценаріїв 40-х років, де кожен рядок написаний із відверто штучною різкістю та лаконічністю. Пітер Вуд, режисер, з яким я пропрацював шістнадцять років, іноді почувається зобов'язаним знайти людяність, можливо, романтичну двозначність, у сценах, які написані не так, але, сподіваюся, містять у собі таку можливість. Мені подобається поверхневий блиск, але дуже легко досягти цього в перший вечір, а потім виявити, що це була краща постановка п'єси; потім блиск починає тріщати по швах. В ідеалі потрібно створити настільки глибоку та міцну основу, щоб актори постійно відкривали нові можливості під поверхнею, так щоб найкраща гра виявлялась останньою».
«Я не математик, але я знав, що протягом століть математика вважалася царицею наук, тому що претендувала на достовірність. Вона ґрунтувалася на деяких фундаментальних достовірностях – аксіомах – які вели до інших. Але потім, у якомусь сенсі, все пішло не так з такими поняттями, як неевклідова геометрія – я маю на увазі, якщо дивитися на неї з погляду Евкліда. Математика фізики виявилася заснованою на невизначеності, на ймовірності і випадковості. І якщо ви такий, як я, ви думаєте – це є п'єса. Знайти ідею для п'єси – все одно, що підібрати черепашку на пляжі. Я почав вивчати математику, але не знайшов те, що шукав. Зрештою, я зрозумів, що шукаю те, що знайоме будь-якому студенту-фізику пе ршого курсу, а саме квантову механіку. Тож я почав читати про це».
Джерела :
Еткало, Л.О. Інтерпретація «Гамлета» в п'єсі Тома Стоппарда «Розенкранц і Гілденстерн мертві» / Л.О. Еткало // Iноземна фiлологiя. Вип. 89: Респ. мiжвiд. наук. збiрник / Львiвський Держ. ун-т. – Львiв: Вища школа, 1988. – С. 111 – 115.
Стоппард, Том. Лорд Малквист и мистер Мун: роман / Т. Стоппард.
–
СПб.: Азбука-классика, 2008.
–
240 с.
–
Пер. с анг.
***
https://ru.citaty.net/avtory/tom-stoppard/?page=4
https://www.theguardian.com/.../tom-stoppard-a-brilliant...
https://www.theguardian.com/.../tom-stoppard-a-life...
https://slate.com/.../tom-stoppard-life-biography...
https://www.nytimes.com/2025/11/29/theater/tom-stoppard-dead.html
https://www.nbcnews.com/pop-culture/pop-culture-news/tom-stoppard-playwright-oscar-winning-shakespeare-love-dies-88-rcna246446
https://www.nbcnews.com/pop-culture/pop-culture-news/tom-stoppard-playwright-oscar-winning-shakespeare-love-dies-88-rcna246446
https://www.telegraph.co.uk/news/2025/11/29/playwright-sir-tom-stoppard-dies-aged-88/
https://www.ft.com/content/bd272b9f-387b-46d3-a256-9c1f67e943a9
https://lb.ua/culture/2025/11/29/709391_vitsi_88_rokiv_pomer_britanskiy.html
https://www.hindustantimes.com/entertainment/tom-stoppard-playwright-of-ideas-dies-at-88-101764472707644.html
https://www.lecturesdevoyage.travelreadings.org/2023/01/22/theatre-leopoldstadt-par-tom-stoppard-au-longacre-theater-a-new-york/
https://apnews.com/article/stoppard-obit-britain-playwright-2721a8178c7e9691fdbd84e8fc9c0736
18.02.2026
Замовити літературу можна за посиланням
Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html
Замовити літературу можна за посиланням
Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html
Спецпроєкт
